Тому не дивно, що завзяті спеціалісти-літературознавці дотепер гаряче сперечаються, як ставився до гетьмана Мазепи, приміром, той-таки Тарас Шевченко. В даному разі ситуація ускладнюється тим, що в творах Кобзаря не так уже й багато згадок про гетьмана – кілька фраз у поемах «Іржавець», «Великий Льох», поодинокі згадки у віршах. З них можна винести хіба що те, що Шевченко відверто негативно сприймав жахливу руйнацію Гетьманщини російським царатом, який для нього уособлювали Петро І та Катерина II, а ось як саме поет ставився до Мазепи та його задумів – дати однозначну відповідь майже неможливо.
Великою оригінальністю трактовок не вирізняються ані стилізована під народну думу поема «Мазепа, гетьман козацький» Степана Руданського (більше відомого сучасному поціновувачу музичного мистецтва словами до пісні «Повій, вітре, на Вкраїну»), ані романтична повість (яку інколи називають романом) М. Старицького «Молодість Мазепи».
Натомість в тогочасній Галичині з її молодим українським рухом гетьман одразу і міцно увійшов до пантеону національних героїв, що значно звузило можливості трактування його образу літераторами. Саме «галицьке» прочитання образу Мазепи як «свідомого державника», «ворога Москви», «борця за незалежність і соборність України» є основою кількох маловідомих сьогодні невеликих художніх творів, присвячених Івану Степановичу, які з'явилися напередодні або в ході Української революції 1917 – 1921 років та згодом, у 20 – 30-ті роки XX століття. Звертаємо увагу нашого ласкавого читальника на такі по-своєму цікаві романи, повісті та драми, як «Гетьман Іван Мазепа: драма на 5 дій» О. Островського, «Гетьман Мазепа: історичний роман» Д. Мордовцева, «Великий гетьман [І. Мазепа]: історичний роман» Ф. Дутки та таку собі «історичну родинну драму» (як її назвав сам автор) «Вельможна пані Кочубеїха» С. Черкасенка.
Проте так само як і на тогочасній Наддніпрянщині, в Галичині цього періоду значно більший вплив на формування образу Мазепи справляли історичні та історико-публіцистичні, а не суто художні твори. Чого варті лише самі імена М. Грушевського, М. Андрусяка, Б. Крупницького, а згодом – і І. Крип'якевича, В. Липинського та інших метрів історичної науки, які висвітлювали в своїх творах окремі моменти з життя та діяльності нашого персонажа. Тому не дивно, що найцікавіший і по-своєму найдовершеніший варіант прочитання образу гетьмана виник в результаті знайомства чудового українського прозаїка – Богдана Лепкого та засновника «державницького напрямку» в українській історіографії – В'ячеслава Липинського. Саме консультації Липинського дали змогу Лепкому створити цілком «державницький» образ гетьмана в знаменитій трилогії (яку деякі критики вперто вважають пенталогією) «Мазепа».
Грандіозний роман (чи все-таки цикл повістей?) Богдана Лепкого можна вважати в чомусь навіть «українською відповіддю» пушкінській «Полтаве». На сторінках повістей «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава», «Над Десною» тощо (1926 – 1929) гетьман Мазепа зображений як справжній український патріот-державник, що намагається подолати не тільки і не стільки ворогів зовнішніх, як «одвічних демонів української землі» – «руїнництво» і «ненависть до земляків» (тобто, говорячи сучасною мовою, низький рівень внутрішньонаціональної солідарності). Треба віддати авторові трилогії належне – Богдан Лепкий занадто не ідеалізує і не демонізує ані свого персонажа (хоча цілком міг це зробити «для більшої переконливості»), ані ворогів гетьмана, намагаючись зобразити їх, наскільки дозволяв матеріал, об'єктивно (але не без іронії та навіть сарказму – чого лише вартий Василь Кочубей з «Мотрі», що любить в світі лише одну річ – смачно попоїсти). І якщо інколи Мазепа Лепкого мимоволі просто-таки озвучує ідеї українських істориків-державників початку XX століття або ошелешує читача фразою, зверненою до своєї матусі Марії-Магдалини, про те, що «От спочатку українська еліта визволиться, а там, дивись, і народові буде краще», то, мабуть, нам все-таки варто зважити на певні особливості новаторського підходу до матеріалу та недостатню відшліфованість самих державницьких схем. Загалом же трилогія Лепкого стала помітним кроком до формування реальної української противаги «імперському», суцільно негативному образові Мазепи.