«Бо вони перетомлені і поранені», з жалем заявив Гілленкрок.
«В нас нема гармат, нема муніціі, спрага спалила наші уста, голод нам на кишках марша грає, де нам думати про бій.»
«Не треба думати, а битися, - сказав король. - Ви як хочете, я зостанусь тут. Чуєте?.. Я не втікаю.»
Левенгавпт припав до королівських ніг.
«Наймилостивіший пане! Позвольте, поки час, спасти вашу найдостойнішу особу. Hannibal ante portas!1 Як прийде Меншиков, то всі тут ляжемо трупом».
Очі короля блиснули молодечим жаром: «А хоч би й так. Невже ж лицарська смерть від сорому не краща?»
«Смерть, то так, але полон?» - промовив крізь сльози Левенгавпт.
По обличчі кароля ніби хмара перелетіла: «Генерале! Я тебе не пізнаю. Невже ж так і під Лісною було?»
Левенгавпт зжахнувся.
«Я під Лісною у полон не попав. А тут боюсь, що попадемо усі. Ваша королівська милість також.»
«Я? - і король глянув на свою ногу з жалем і злістю. Надумувався хвилину. - Жадаєте від мене, щоб я, вождь, свою армію на поталу ворогам кинув?.. Ніколи. Ніколи. Будемо битися вкупі, і або всі побідимо, або ляжемо труп при трупі.»
«Але ж, ваша королівська милосте, - не говорив, а благав Левенгавпт, - нам битися неможливо. Чим? кому? як? І позиція тут зовсім до бою непригідна. Ми вдолині, а ворог нагорі. Він нас у воду впре, і тоді ми пропали. Ще раз кажу, нас або виріжуть до одного, або заберуть у полон. Tertium non datur.2 А між тим Бог поставив вашу милість на чолі держави і ви за неї приневолені будете дати звіт перед Його судом. Якщо спасете свою найдостойнішу особу, то дасть Бог знайдете спосіб, щоб спасти Швецію і нас, своїх безталанних підданих. А коли полонять вас москалі, як пропаде король, то разом з ним припаде його королівство і всім нам прийде соромний кінець.»
Король нетерпеливо махнув рукою і перервав промову Левенгавпта:
«Я, - сказав рішуче, - краще в полон попаду, ніж добровільно покину своє хоробре військо.»
Аж тут і Гілленкрок припав до нього: «В імені цілого генералітету благаю вашу королівську милість негайно сідати на пором. Не допустимо до того, щоб наш король попався в полон.»
Карло легко відсунув Гілленкрока від своєї руки. «А що буде, як москалі справді візьмуть мене в полон?» - спитав і примкнув утомлені повіки.
«Боже нас борони й заступи від того! - скрикнули нараз Гілленкрок і Левенгавпт. - Коли б це сталося, то цар тягав би вашу королівську милість у своїм тріумфальнім поході по цілій Росії, а тоді приневолив би заключити мир на важких і соромних умовах.»
«Швеція не мала б обов'язку затвердити такий вимушений на мені мир,» - відповів король.
«А невже ж, - зжахнувся Гілленкрок, - невже ж ваша милість бажають собі, щоб шведи ломили королівське слово?»
Король потер рукою чоло: «Панове, прошу вас, забудьте те, що я перед хвилиною сказав. Буде, що Бог дасть, я лишаюся тут.»
Гетьман глянув на короля, хотів щось сказати, але не бажаючи собі відмовної відповіді, обернувся й пішов до своїх людей. Ті збилися у невеликий гурт, дожидаючи рішення.
«І як же буде?» - спитали нараз, побачивши гетьмана.
«Король не хоче лишати свого війська. Не слухає ні Левенгавпта, ні Гілленкрока. Тепер ще, як бачу, Крайц пішов до нього. Може, він якось уговорить короля. Та нам нема чого чекати. Як не рішить Карло - краще бути на другому боці. Там ми на вирішення заждемо».
5.
Вечоріло. Сонце скочувалося за правий берег Дніпра, зразу рівний, болотнистий, порослий комишем і очеретами, а там легко схвильований, з довгою смугою густих лісів на обрію. Ліси горою позолочені, а долом темні, тінисті. Від них несло прохолодою вечірньою, співом птахів і безпечним захистом перед ворожими очима, якого нашим утікачам так дуже хотілося. Туди-то, до отих задніпрянських лісів вони й поверталися думками.
«Кому в дорогу, тому й час! - гукнув нараз Мручко, стаючи перед гетьманом. - Я вашій милості гарний поромчик привіз».
«Звідкіля?» - здивувався гетьман.
«Верст відси три. Там є така сага безпечна, в ній він і зацілів перед москалями».
Гетьман поклепав його по рамені: «Ти, сотнику, мабуть і в пеклі не пропадеш.»
«Не для вошей сотник Мручко голову носить,» - додав від себе Рачок і перший скочив на пором.
«Як блоха, вашмость, скачеш», - крикнув до нього Мручко.
«І як вона, кусати вмію», - погрозив йому гетьманський весельчак.