То знов на других гукав: «А ну там, майталасьтеся скорше, бо бачите, що король, його милість, чекає. Хочете, щоб москалі взяли короля в полон, чорт би їх побрав.»
Козаки жартами за жарти платили.
Так Мручко смуток проганяв. «Ми не баби, - казав, - плакати не будемо, бо у сльозах біди не втопиш.»
Король лежав у своїй повозці на березі ріки й дивився. Не хотів їхати скорше, поки його люди не переправляться. Аж ось останній відділ перевезли.
Гультман переніс на човен скриньку з срібною посудою і з статуетою улюбленої королівської собачки. Перечислював і пробував, чи добре зачинені скрині з невеличким королівським добром, останками колишніх чималих маєтків.
Король з видимим жалем глядів на свої батальйони. Стільки світу з ними пройшов, так багато слави добув, а тепер лишає їх на непевну долю.
Не лиш нога, серце ще гірше боліло.
Відсував хвилину розлуки.
Вже трабанти мали переносити його віз на човен, як надбіг Левенгавпт. «Ваша величносте! - почав дрижучим голосом. - Я чоловік небагатий. Коли б тут щось сталося зо мною, прошу вашої милости, не забувати про мою жінку й дітей...»
«Ваша просьба буде сповнена, - відповів король. - Але й ви сповніть мій наказ: збережіть військо в цілості й перевезіть його в степ.»
Левенгавпт підніс королівську руку до уст. Король не вихоплював її:
«Прощавайте! Нехай вас Бог має у своїй опіці!»
Ніхто не чув, щоб король промовляв коли так лагідно.
Трабанти двигнули віз на свої широкі плечі й понесли його на човни.
На однім покладено передні колеса, на другім задні. Віз прикріплено до човнів і дванадцять весел торкнуло плесо води...
Минала північ. Година духів.
7.
«Поїхав наш король,» - сумно говорили шведи.
«Поїхав... Бог вість, чи побачимо його.»
«Чому б ні. І завтра буде день.»
«Так, але король недужий. Погано з його ногою. Ліки не помагають.»
«Бо такі ліки. Щоб він лиш до Швеції вернувся, побачите, видужає скоро.»
«Всі ми там видужаємо скоро, а тут тільки терпіння і - смерть.»
Тисячі мрійливих, синіх очей у далеку Швецію летіло. Не стало того, що їх відорвав від неї і силою свого несамовитого генія заставив дивитися на чужі краї і на чужих людей, заставив боротися і вмирати за примару грізно-привабливої богині-слави.
Не стало його і всім начебто полегшало на серці. Волею від степів і вод широкого Дніпра повіяло. Деякі задавали собі питання, який чорт їх аж сюди пригнав? Чи не краще було триматися рідної землі, орати, ловити рибу, рубати дерево в лісах, і разом з любою жінкою дітей плекати?
Чарівний привид мирного життя, такий неподібний до воєнного діла,
фата-морганою явився перед очима Карлових лицарів. Задивилися в нього й не слухали голосу дійсности.
Дарма Левенгавпт їх хотів у боєздатний лад уставляти, - не слухали його. Даром сердився і грозив суворими карами. Начеб не чули свого нового начального вождя.
Де хто впав, там і остався. Це не хоробра армія приходу ворога дожидала, лиш війна людський намул покотила Дніпром і викинула на берег. І лежить цей намул і байдуже йому, хто туди завтра прийде і куди його згорне.
Доводилося запорожців ставити на варті, бо шведи казали, що з ніг падуть і кріса в руках не вдержать.
Левенгавпт найкраще по собі бачив, що воно так. До часу збанок воду носить, а люди також не з заліза.
Поки в руху, поти йдуть, як машина, та хай лише стануть, то вже їх не двигнеш з місця... А невже ж офіцери не люди? їх також кожна кісточка боліла. Тому-то раді, що не потребують журитися королем, клалися коло своїх відділів де-небудь на голій землі і дивилися на небо.
Літня українська ніч оп'янювала їх, Дніпро розказував казки забутих днів, шуміли ліси на другому боці, а від широких степів пахощі сон-зілля повівали.
Хвилину ще вчувався гамір недавньої битви, гули гармати і стогнала земля, але звуки ті тихли, образи линяли і думки розпливалися, мов у нірвані.
Хай буде, що хоче, - вони щасливі, що сплять. Аж ранок своїм сліпучим світлом розбудив їх.
Левенгавпт зірвався перший. Побіг до Кройца й обидва взялися уставляти батальйони.
«Скорше, діти, скорше! - гукав Левенгавпт. - Кожної хвилини може чорт ворога нанести .»
Кричав що було сили.
Люди, позіхаючи, протирали очі й нерадо підносилися з землі. Дійсно кожна кісточка боліла, в голові млин, крижі наче б хто переломив. Хто скинув чоботи, не міг узути, бо ноги понапухали. Сорочки поприлипали до тіла, рани, що вночі легенько плівкою позатягалися, кривавилися тепер наново.
«Діти скорше. Ради Бога скорше!» - кричав Левенгавпт.
Аж тут Кройц прискочив до нього: «Зайвий ваш поспіх, генерале, бо ми вже спізнилися. Бачите?» - і показав рукою на північ.