Левенгавпт глянув. Там, на виднокрузі, ніби ліс за одну ніч виріс і сунувся з горбів в долину. Перед ним курява летіла, в куряві мерехтіли вістря списів і сяли двоголові вірли на солдатських шапках.
«Меншиков! Меншиков!» - залунало кругом.
Шведи ставали, хапали зброю, кожний шукав свого батальйону, бо тільки там почував себе безпечнішим. Та чомусь і тознайти було важко. Перекликалися, сурмили, давали прапорами знаки, не помагало. Чинився заколот, якого ніяк не можна було вгамувати.
Король від'їхав, не полишивши планів, Левенгавпт не вспів зробити того, що король занедбав, тепер усі бігли до нього, питалися, що мають робити, де стати, куди йти, він наскоро давав накази, зміняв, посилав нові... Безголов'я.
А тут задуло, заторохтіло, загриміло. Меншиков у тисячу бубнів нараз бити казав, щоб настрашити шведів, буцімто в нього велика сила війська. Хитрий підступ придумав. А Голіцин казав своїм людям позлазити з коней і провадити їх за уздечки. Це здалеку подвоювало його сили, шведи гадали, що там другий корпус іде.
Полковник Дукер прискочив до Левенгавпта: «Генерале! Боротьба безвиглядна. Жаль тратити людей!»
Влучив в найболючіше місце Левенгавпта, який на жовнірів дивився, як на своїх синів. І захитався старий полководець. З одного боку, королівський приказ, щоб армію цілою провести у степ, а з другого - страх, що тисячі згинуть у нерівному бою і що їх смерть упаде на його совість. Навіть над Десною не бачив себе у такій скруті. «Так що ви гадаєте?» - спитав дрижучим голосом. «Здаватися?»
«Післати до Меншикова парламентарів,» - відповів Дукер.
«З чим?»
«З умовами миру без проливу крови.»
«Не гадаю, щоб прийняв, але пробувати можна. За той час може наші отямляться. Покличте комендантів.»
Прибігли й нашвидку зробили воєнну раду. Стояли на тім, що битва неможлива, бо кілька тисяч людей покалічених, а решта перетомлена, голодна і без пороху й куль. Це була б найзвичайніша різня, за яку вони не хочуть відповідати.
«А якщо ворога менше, ніж ми гадаємо, може, навіть менше, ніж нас?» - завважив Дуглас.
Та його закричали. «Хочби тільки й кілька тисяч, так вони ситі і здорові, мають муніцію, а ми що? Посилаймо парламентарів, поки Меншиков не почне битися.»
Поїхали: генерал Кройц, полковник Дукер, підполковник Травтфетер і капітан
Дуглас.
Меншиков відповів коротко: «Капітуляція, видача оружжя і - полон.»
«Такої тяжкої відповіді, - сказав Кройц, - ми не сподівалися і без рішення нашого вождя, який відповідає перед королем, не можемо дати нашої згоди».
Меншикову не всміхалася битва. У нього і в Голіцина було війська тисяч десять з лишком і воно було не менше втомлене, ніж шведи, бо Меншиков гонив своїми людьми, як псами. Не знаючи про розладдя в шведській армії, він боявся, що битва може некорисно скінчитися для нього. - Левенгавпт, це не будь-хто. Тому, подумавши хвилину, заявив великодушно: «Щоб дати доказ, що не бажаю собі безпотрібного проливу крови, годжуся, щоб один з панів поїхав до свого обозу по вирішення цього важного питання і, поки він не вернеться, не почну бою. Інші панове залишаться у нас, покищо як - гості».
Поїхав Дукер, а Кройц з товаришами остався у Меншикова.
Левенгавпт, почувши відповідь Меншикова, скам'янів. Земля захиталася під його ногами. Це ж гірше від Лісної, бо соромніше: «Ні, панове, ні. На таке ми не підемо. Скласти зброю і перейти за Дніпро, це те, на що ми могли б згодитися, але 13 тисяч людей давати в полон? Що собі Меншиков гадає?!».
«Що б собі Меншиков і не гадав, - відповіли йому офіцери, - нам треба прийняти його умови, бо ми не можемо битися. Хто? З чим? І як? Перше мусіли б ми з глуздів збитися, щоб починати таку безвиглядну битву.»
«А що казали Кройц, Травтфетер і Дуглас?» - звернувся Левенгавпт до Дукера.
«Не знаю, - відповів Дукер, - бо при Меншикову годі було питати.»
Левенгавпт учепився тих слів, як останньої дошки рятунку: «Бачите, панове, ми не знаємо, чи Кройц і його товариші годяться на таку соромну капітуляцію, як же ми можемо за них рішати?»
«Тут не про них діло, а про долю армії, - почулося в гурті. - Хай армія рішає.»
«Хай рішає армія! - підхопили інші. - Спитаймо наших людей.»
«Про мене! - махнув рукою Левенгавпт. - Хай армія рішає,» - і післав Дукера до полків, спитатися, чи вони хочуть битися, чи йти в полон?
Три полки заявили рішучо, що вони будуть битися на смерть і життя, а здаватися не бажають. В інших голоси були поділені, але все ж таки багато було за боротьбою, а проти соромної капітуляції. Прийшла черга на Альбедільову роту, зложену з самих загартованих в боях людей. Сиділи на землі й читали молитовники, або співали псалми. «Чому це нас питають? - відповіли. - Це передше не лучалося. Почуємо бувало «вперед» і ідемо, не питаючися, куди і пощо. Наша річ слухати свого вождя, ми вояки. Що нам прикаже вождь, те й зробимо.»