Король гірко всміхнувся. «Міг собі гадати... Такий це мені генерал, що настрашився бубнів. Я не кажу, що Левенгавпт свідомо, або зі злої волі зробив таку дурницю, він прямо голову стратив, а це його не виправдує, бо командантові, навіть у найбільшій тривозі голови тратити не вільно. На те він командант».
Понятовський і Войнаровський мовчали, бо й що було їм казати? До них промовляв вождь, якого позбавлено армії, армії, яку він сотворив, вишколив і здобув з нею славу. Розуміли трагедію Карла. Ще вчора лежала перед ним Європа, а нині він лежить з хворою ногою, вождь без армії і король без підданих, людина, яка нараз стратила все. З жалем дивилися на нього.
Король голову від них відвернув, не хотів, щоб бачили, як боровся з собою. Фантаст і мрійник, але наскрізь чесна людина, правди шукав. Знайшов її.
«Це кара, - почав по хвилині, - що я послухав гетьмана і вас, панове, й залишив армію на Левенгавпта. Вождеві армії опускати не вільно, де його люди, там і він. Мені треба було остатися біля Переволочної, прийняти баталію і - перемогти. Це один мій гріх, а другий, що, від'їжджаючи, дав я накази тільки Левенгавптові й Крайцові, а іншим командантам ні. Але я був хворий, ви не знаєте, панове, який я був хворий, - ніби виправдувався король. - Я ввесь горів, гадок не міг зібрати, - і це мій другий гріх».
Замовк. Очі його дивилися кудись углиб, в синяву загадкових фйордів. Шукали чогось. Якору, щоб учепитися його, чи безодні, щоб потонути в ній?
Понятовському стало жаль короля. Щоб потішити иого, розказав про хоробрих альбедільців і про те, як два офіцери пробили себе шпадами, заки їх склали перед Меншиковим.
Король слухав, очі його більшали, ясніли, веселішали.
«Поїдемо далі, панове. Пора! Пора!»
Четвертий день відвороту минав, як і попередні, з тою хіба різницею, що знову ввійшли на брацлавський шлях і посувалися ним трохи скорше.
На тім шляху зустріли першу чумацьку валку, яка везла сіль. Щоб не попала в московські руки, забрали її. Так само взяли від чумаків воли, заплативши за них добрі гроші. Чумаки лише з налигачами в руках поплелися степом. Гей на волики налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та підемо до Десни з-над Прута.
Тільки принесуть з собою додому, що тую пісню. Хай простять! Війна діло безсердечне. Другі потратили життя і здоров'я, а вони лише сіль та воли.
«Наближаємося до Великого Інгула, - сказав до Орлика гетьман. - Зупини, Пилипе, похід. Треба нам поміркувати, що далі робити».
Похід зупинився. Орлик і Войнаровський взяли гетьмана під руки й повели до повозки короля Карла.
Король лежав на дошках верх полукіпка. Хвора нога на подушці, очі повіками накрив. Але не спав. З думками бився. Почувши голос гетьмана, підняв повіки і простягнув до нього руку.
«Пройшли ми вже більше, ніж половину дороги між Дніпром і Богом. Треба післати когось до Очакова».
«Пощо?» - спитав король.
«Щоб очаківський паша звістив Диван про наш прихід та наготовив судна для переправи через Бог».
«Гаразд. А не краще без того? Переправимося якось і заставимо Диван погодитися з «фактом», що ми на турецькій території, а то вони зачнуть торгуватися з нами».
Гетьман подумав хвилину: «Турки шахраї та ласуни на гроші. Це правда. Але боюсь, що без суден прийдеться нам важко. Як зачнемо переправлятися на човнах, то легко може нас наздігнати погоня».
«Як гадаєте, але я не вірю всім отим пашам. Це наволоч монгольська».
«Очаківський паша мій добрий знайомий. Він піде мені на руку. Треба тільки післати чоловіка, що вміє з ним балакати. Козака ні, бо турки козаків не люблять».
«Так пішлім Понятовського. Це поляк і пан. А від шведів поїде мій секретар Клінковштрем. Вони будуть переговорювати з пашею, а козаків дасте для ескорти тільки і щоб провадили, бо вони знають дорогу. Я дивуюся, яким це чином вони орієнтуються в тім безбережнім просторі, прямо як перелетні птиці».
«Добре ваша величність кажуть, - притакнув гетьман, - як перелетні птиці».
Понятовський хотів Мручка взяти з собою. Так той випросився. Казав, що втомлений дуже, а посольству треба поспішати.
На ділі він хотів бути при гетьмані.
Незабаром Інгул. При переправі може всячина бути.
14.
Крім Меншикова й Голіцина, цар пустив ще Волконського й Кропотова за Дніпро і наказав їм не щадити ні коней, ні людей, щоб тільки здігнати й дістати в руки «дорогого брата, короля Карла та «поганого зрадника Мазепу».
Кропотов і Волконський гнали, як буря, і певно були б застукали обі жертви в степу, коли б не припадок, який цим разом пішов утікачам на руку. Відділ Волконського і Кропотова побачив перед собою повозку. Москалі пустилися за нею, як за зайцем хорти. В повозці видно було офіцерський шведський капелюх. Мабуть, відстав від валки, а все ж таки тая валка не мусить бути далеко.