Крізь малесенькі тусклі шибки заглядало сонце і гралося красками чудових коврів турецьких, показувало такі штуки, що очі годі було відірвати.
Понятовський пригадав собі свою місію і позіхнув від уха до уха: «Ще мені тільки того не доставало в бузовірами в коншахти заходити».
«А як там надворі?» - спитав Ахметку.
«Погода - ваша світлосте.»
«Гарно... Так тоді подавай умивальню і коновку зимної води. А перше ще розбуди пана секретаря його королівської величности.»
Ахметка потягнув Клінковштрема за ліву ногу. «Муезін проголосив ранню молитву, пора вставать. В дев'ятій годині баша на панів чекає».
У відповідь мало ногою по зубах не дістав, бо швед спав, як у рідної мами в гостині, лихий був, що його будять. Мабуть, Швеція снилась.
«Пора, пане секретарю, пора!» - докинув від себе Понятовський. - «Бігай, Ахметка, по воду.»
Татарин, чи турок, «чорт його батька знає», побіг, а Понятовський ще хвилину
розкошувався м'якою отоманою, «на якій і падишах міг би залюбки спати...» Кожна кісточка болить, шляк би тих москалів трафив, а царя в першу чергу. Встав і з насолодою наставляв давно немиті плечі під струї зимної води. «Лий, Ахметку, лий. Не жалуй води. її тут у вас більше, ніж треба... - гукав і за кожним поливом здригався ввесь, як риба. - Ах, щоб ви пане секретарю, знали, яка разкіш вода.»
«Особливо, як хто дві неділі не мився, а не купався рік, - відповів одягаючись Клінковштрем. - Але, де мій годинник?» - крикнув, зміненим голосом, перевертаючи всі кишені. - Де мій знаменитий годинник? Це пам'ятка родинна, батько з Нюрнбергу привіз... »
«Я годинника вашої достойности не брав. Щоб я одубів, щоб мене покрутило, щоб мені язик висолопило з рота», - відпирався Ахметка, хоч ніхто до нього й не приставав.
«Добре, що моя калитка не пропала,» - заспокоював шведа Понятовський.
«Як є гроші, то буде й годинник. Ви маєте право домагатися від короля відшкодування за свою втрату.»
Швед тільки рукою махнув. «Ходімте на снідання.»
Снідаючи, нараджувалися, як їм до баші йти. Пішки треба, бо коні будь-які і без гарної збруї. «Щоб тільки бузовір не погадав собі, що ми до нього з великої шани пішки йдемо,» - журився Понятовський.
«Хай гадає - мені що», - рішив швед.
Пішли.
Містечко було плохеньке. Але гаряче літо висушило баюри, сонце золотило верхи мінаретів, зеленіли каштани, а що найважніше, від лиману й від моря подувало таким легким, пахучим повітрям, що дихати хотілось. «Десь Бог не мав що робити, - нарікав Понятовський, і нехристів на такій гарній землі посадовив, а нам дав піски та мочари. Та же тут тільки сиди й диш.»
«Вони те й роблять,» - відповів швед, показуючи на торгівців, що сиділи під нависами своїх дерев'яних домівок над купами краму, заспані і ніби байдужі чи хто прийде до них і купить, чи ні.
Ремісники всуміш з торгівцями, не дуже то й поспішаючись, робили своє діло.
Сонце вже-таки добре припікало, - воду з перехожих варило. «Така горяч, і шельма турбана не скине, - критикував турків Понятовський. - Ще й такими поясами попідперезувалися, ніби їх черево болить.»
Туркені з серпанками на лицях ішли, майже не доторкаючись землі своїми гостроносими виступцями без закаблуків. Ритмічно широкими бедрами колисали. «Також спосіб заслонювати обличчя, - сердився Понятовський. - Може, котра й гарна, так чому б не глянути. Не вкушу. По очах знати, що палкі. Як ви думаєте?» - торкнув ліктем Клінковштрема.
«Я нічого не думаю,» - відповів швед.
«Правда, ви не любите чорнявих, у вас білявки з синіми очима, як і в нас, у Польщі. Але, знаєте, і в чорних є свій смак.»
«Як гарна, то гарна,» - відповів, щоб відчепитися, Клінковштрем, але Понятовський розговорився і попав на любу тему, викладав перестрашеному шведові різниці між брюнетками й блондинками. Досвід мав великий, більший, ніж можна було по нім гадати, бо на око він був вояка і, здавалося б, лише вояка. «Ваш король не любить жінок? То недобре, а вже лисіє. Жінки також потрібні. Додають енергії і підтримують молодість».
«Як котра.»
«Ні, краще кажіть, як у котрого, бо, щоб я собі з якою жінкою не дав ради, о того, моспане, не буде.»
Поперед них пересувалися широкі турецькі оксамитові й шовкові штани і мигтіли каптани, суто золотом перетикані. «Псявіри, на нашій кривді багатяться. Мало ми їм гарачу наплатилися».
Бородатий улеман у фіолетнім плащі і в синіх пантофлях повагом до мошеї ішов, вояки з високими, жовтими шапками стояли на варті, пси шнирили по вулицях, шукаючи кісток у помиях. Водоноші бігли з коновками від фонтани.