«П'ять суден вишлю на лівий берег Бога з харчами для ваших людей і фуражем для коней. На тих суднах може король переправитися на наш бік, - сказав баша, прощаючися з послами. Бажаю вам щасливої дороги».
«Дякую достойності вашій».
Посли пішли.
«Бузовір. Стільки грошей злупив. Бодай би він подавився ними! Як усі вони таких баришів захочуть, то ми тут збідніємо, як костельні миші».
«Не наша голова, - відповів Клінковштрем. - Король більше вартує» .
Понятовський глянув на шведа: «Знаєте, ваш мундир зовсім добре нині презентувався.»
«Бо я шви чорнилом позамазував», - відповів спокійно швед.
Баша сховав дукати й післав свого бігуна до сераскіра в Бендери з вісткою про погром короля Карла біля Полтави і про відворот шведів і козаків з-над Ворскла над Бог... «Що він каже на це? Пустити втікачів, чи ні?»
Про шведів не боявся. Дістати короля Карла на свою територію, це як у картах дістати козиря. Але Мазепа й козаки та ще й запорожці з своїм кошовим, то інша річ, це доволі лоскотливе питання. Хай сераскір рішає... У всякому разі дві тисячі дукатів є.
За той час Карло й Мазепа дійшли до Інгула і без перешкоди переправилися на другий бік. Посувалися далі на захід у напрямі Бога. Змінявся краєвид. Розкішний наддніпрянський степ, буйний і багатий у траву і в звіра, марнів і убожів.
Трава в якій міг сховатися їздець з конем, шуміла ген далеко за ними.
Увійшли в край, в якому й коня не було на чім попасти. Коні поверталися на схід і сумно іржали, прощаючися з привітною землею. Тут голод шкірив до них зуби. Води також не було. Люди й коні поспішали, щоб перед ніччю перейти пустиню.
Вечоріло, як від заходу стало повівати іншим повітрям.
«Бог недалеко, - сказав Орлик, прискакуючи конем до гетьманського возу. - Як ваша милість накажуть: йти далі, чи розтаборитися тут, дожидаючи повороту пана Понятовського?»
Гетьман підвівся і глянув кругом себе: «До Бога ще малощо не дві годині ходи. Люди й коні притомлені дуже. Спини похід. Якщо Понятовський надійде і скаже, що судна над Богом ждуть, то двигнемося коло півночі й переправимося за Бог, як ні, то переночуємо тут. Москалів не видно, а я боюсь, що без відпочинку люди погинуть. Дуже нас тая пустиня притомила».
Орлик почвалав конем від гетьмана до короля, і табор зупинився серед скучних, миршавою травицею зрідка порослих піль.
Хіба стільки доброго, що ворога можна здалека зазріти, бо рівно тут, як на долоні, і піски такі, що погоня ніяк не поспішить. Заки поспіє, можна буде добитися до Бога.
На щастя, і джерельце знайшлося. Та таке бідненьке, що треба було варту поставити, щоб воду розділювати недужим.
Для всякої безпеки вози уставили в чотирикутник, з драбин поробили фігури, і дбайлива ніч-мати стала вколисувати до сну своїх безталанних дітей.
Та не всі спали. Жінки журилися, як звичайно. Не так тим, що треба, як більше пустяками. Згадували свої хати й хазяйства і порівнювали нинішню нужду з колишніми багатствами.
«В мене там таких шість контушів залишилося, що й гетьманисі не сором».
«А гадаєте, що в мене скрині пусті? Показала б я вам свою передшлюбну інтерцизу, то ви за голову взялися б. Вбрання, білля, посуда, добре покійна мати про свою одиначку подбала».
«Не від мачухи і я, мої ви. Десять зразків такого перла в пуздрі залишила, як горох; рівні, рівнесенькі, а блистять, як... Ой, Боже».
«Добре, що перел не взяли. Перли це сльози».
«Кажуть, не знаю. От жидівки кохаються в перлах - і нічого».
«Як нічого? Стільки літ скитаються по світі. Мало то, гадаєте, вилили сліз. Гонять їх з одної країни в другу».
«І скрізь доробляються багатства».
«Бо то у багатстві щастя?»
«Всяко бува. Є, хоч бідні, а щасливі, а є й багачі безталанні, от хоч би покійний Кочубей».
«І його донька Мотря»...
Замовкли... Ніби тінь яка пустим полем майнула... мороз по спині пішов. Чути було зітхання і придавлений плач.
«В сльозах біди не втопиш, - промовив Орлик, наблизившися до жіночого гурта. - Хлопець спить?»
«Спить, Пилипе! Не буди його. Дуже трудний. Вже третій день жаліється, що головка болить».
«Це від спеки, Анно! Щоб ми до Бендер добились. Відпочине. Подумай, тут навіть для гетьмана і для короля лікарі ліків не мають».
«Гетьман нездужає?»
«Не каже того, вдає, буцімто йому краще, буцім степ його вилікував, але мені бачиться, він з кожною годиною гірше чахне.»
«Боже... А що буде, як його не стане?»
«Другого виберуть козаки».
«Тебе?» - спитала несміло. «Не знаю... Може»...
Притулилася до нього. Розмовляли без слів. Сумна тінь мандрувала полями.