«І в нас у Києві на майдані перед Академією не інакше бувало», - додав Войнаровський і всі три задивилися на човен, який скоро поров хвилі Бога напоперек. У човні сидів якийсь турецький старшина, його товариш і ще хтось третій з ними.
«Це мабуть від баші до мене», - казав король.
«Мабуть, - притакнув Понятовський. - Достойник якийсь з адьютантом».
«А цей третій товмач».
Так воно й було.
Баша прислав свого чоловіка, щоб привітав короля, як гостя на турецькій землі, і передав йому згоду очаківського баші переїхати з декількома людьми найближчого окруження і з королівською прислугою за Бог, де його жде прийняття, відповідне його високому становищу й гідне його слави.
«А решта?» - спитав здивований король.
«На дозвіл для решти треба підождати рішення з Царгороду», - відповів турок.
«А заки це рішення наспіє, прийде Меншиков чи який там інший Голіцин і забере їх у полон. Ні, панове. Я на таке не погоджуся ніколи. Не на те мої шведи і мій союзник гетьман зі своїми козаками були мені вірними товаришами недолі, щоб я їх оставляв тепер на непевну долю, а сам спасався на вашому судні. Або переїдемо разом, або остаємося вкупі тут, а за наслідки того відповість ваш баша перед Швецією, її союзниками і перед історією. Не гадаю, щоб баша важився не перепустити нас на той бік, - не гадаю».
Король говорив різко і чимраз голосніше. Видно, гнів підступав йому до серця.
«Цей баша, мабуть знаменитий чоловік», - звернувся до Понятовського.
«Невже ж він не знає, хто я такий? Сфорсую переправу і заставлю його поводитися зі мною, як слід».
«Дві тисячі дукатів вимантив шельма, - додав Понятовський, аж зубами заскреготав, бо ще йому у вухах бреніло золото блискуче. - Ті хижаки гадають, що в нас золота, як сміття», - нарікав злісно.
«Якщо вам на грошах залежить»... - почав король, звертаючися до турка, але Понятовський не дав йому докінчити. «Ваша величність дозволять, що ми з тим чоловіком самі перебалакаємо. Забагато чести, щоб він переговорював з королем.»
«Гадаєте?» - спитав Карло.
«Я прошу», - відповів Понятовський.
Король казав себе віднести до свого воза, а Понятовський повернувся до турка: «Ви обидили його величність короля. Боюсь, щоб не відповіли за це перед високою Портою».
Турок збентежився:
«Я переповів тільки слова мого наставника».
«Не сумніваюся, бо не гадаю собі, щоб ви мали сміливість самочинно здержувати короля Карла ХІІ у переправі на турецьку територію. За це прийшлося б вам заплатити головою».
«Головою?»
«Щонайменше. Впевняю вас своїм лицарським словом, ще король не стерпить обиди і не дасть позбавити себе права азилю».
«Баша не позбавляє короля Карла того права. Навпаки, запрошує до себе».
«Але як? З кількома людьми. Це ж прямо непристойні жарти, мій пане. Король Карло з кількома людьми має перевозитися через Бог, як торговець вовною, або як злочинець, що перед рукою Теміди втікає. Ні, добродію, король Карло без штабу, канцелярії, прислуги і без військової охорони нікуди не їздить і до вас не поїде. Ви, мабуть, не бачили, як їздять королі».
Турок раменами здвигнув, але повторив ще раз, що очаківський баша дає дозвіл на одному човні переїхати королеві і декільком із його найближчих людей через Бог, а інші мусять ждати на рішення з Царгороду. Даремне натякав Понятовський на те, що вони і за труд щедро заплатять, турок прямо затявся, - ні і ні.
«Як же воно буде?» - спитав Понятовський.
«Так, як баша наказав», - відповів турок.
«Гм-ум... знаєте, що? Потрудіться ще раз до свого баші. Хай він ще раз подумає над цим важливим питанням. Якщо ви приїдете з добрим рішенням, то впевняю вас, що труду свого не пожалуєте. Його величність король уміє щедро нагороджувати добрих і ввічливих людей».
Післанець баші від'їхав. В таборі заклекотіло.
«Що? Турки нас пустити не хочуть? То ми таку далеку дорогу пройшли і стільки всякої біди натерпілися на те, щоб тепер тут, як стадо овець, на різників чекати?»
«Турки хочуть, щоб москалі прийшли, тоді й продадуть нас за добрі гроші».
«Не дочекають вони того.»
«Відберемо човни й переправимося без їхнього дозволу.»
«Нас тут більше, ніж залоги в очаківському замку.»
«І яка залога? Козолупи!»
«Аграмонські бродяги!»
«Татарські сагайдаки!»
«Азіятські волокити!»
«Вірменські злодіяки!»
Сипалися прізвища, відомі з листа Сірка до султана Мохамеда IV.
Старшини заспокоювали козаків, бо боялися, чи котрий з турків не знав нашої
мови.
Але турки поводилися так, буцім не про них казка. Преспокійно продавали свій товар і в міру того, як його меншало, підвищували безсоромно ціни.