Ганна розридалася: «Його буцімто немає. Буцім гетьман не дядько йому, не учитель, буцім Андрій не дідич його насліддя. На його глядять, як на зайву людину, кажуть, що молодий, а між козаків гадячку пускають, що Войнаровський пан, з Понятовським тримає, унію поширити хоче, чорнять душу, добру і чисту, неповинну... - Говорила скоро, відривисто і схлипувала, як дитина, якій кривду зробили. - Але я того не стерплю, я на таке й дивитися не хочу. Йду геть».
«Кочубеївна!» - подумав собі Мручко і затривожився, бо знав, що Кочубеївни на вітер слів не сіють. Ганна весела, як дівчинка, але характером сильна, як мужчина. Заспокоював її, як знав. Гетьман ще живий і може Бог дасть, що поживе ще довго, замість їсти своє серце непотрібно, краще доглядати його. Недобре, коли недужий зажурені й сумні обличчя кругом себе бачить.
«Я йому свого смутку не виявляю. Веселу вдаю, жартую, але на душі в мене мов гадина в'ється. Не стерплю такої нікчемної невдяки. Андрій свої маєтки й уряди кинув, на службу біля гетьмана пішов, служив вірно й чесно, гетьман на його, як на свого наслідника дивився, а тепер що? З чим прийшов, з тим має вертатися? Але куди? Питаюся вас, сотнику, куди? І чому? Тому, щоб Орлик з Горленком за тую булаву дерся?.. Чи не краще покінчити раз тую шарпанину гетьманську, запровадивши дідичність влади, як і в інших народів є?»
«Я також не інакше гадаю, - відповів Мручко, - але мус, мус, моя пані, це великий пан. Зробимо, як він прикаже, і для загального про власне забудемо добро».
З гетьманського воза вискочив чура. «Просять вас!» - сказав, кланяючись у пояс Обидовській.
Подала Мручкові руку. Поцілував.
«Йду, йду...» - кинула чурі й побігла.
Мручко стояв, не знаючи, куди то вона «йде», - до хворого гетьмана, чи геть із табору?
24.
Табор загомонів: «Ідуть, ідуть!»
«Це посли від царя».
«Ні, сам його величество цар».
«Чого б то цар до баші очаківського їхав? Як схоче, то - віч-на-віч із самим султаном побалака».
«Не знаєш? З султаном вони в гніву, тому цар до баші іде».
«За чим?»
«За гетьманом і за нами. Хоче, щоб нас баша видав».
«О, Пречиста!»
І затривожилось жіноцтво, не так за себе, як більше за своїх чоловіків, бо всякий знав, що в Лебедині з мазепинцями творили. Оповідання про тії муки сон від людей відганяли. Двадцять літ мазепинського режиму на Україні привчили людей шанувати людину і не знущатися над нею непотрібно. Так тоді те, що робив цар зі своїми безталанними жертвами, стократ жорстокішим здавалось.
«До короля ходім, благаймо, щоб заступився за нами, ми ж його союзники».
«Заспокійтеся, люди! - гукав до них Мручко. - Де кум, де коровай! Де цар, а де Очаків. Цар у Полтаві сидить, чого б то йому їхати до баші? Це навіть не світліший. Москалі так не їздять».
І дійсно, коли валка підкотила ближче, виявилося, що це татарські і турецькі люди, не москалі. Відсапнув табор. Дехто молився, боязливіші плакали з утіхи, відважніші вибігали назустріч.
Татарський мурзак провадив невеличкий кінний загін. Коні гарні, а люди погані, косоокі, грубоскулі, брудні. Але їздці не гірші від козаків.
В декого з наших задрижали жижки. Так би й кинувся на них, погерцював, змірився на шаблі. Стара звичка.
«Ось якої шаблі нехрист добув!»
«Доброго коня варта».
«А цей ще з луком прибіг».
«Добрий лук від поганої рушниці кращий. Лиш кріпко натягнути мусиш».
«Добрий лук коштовна штука».
«А добра рушниця - ні?»
«Але стріла, погадай, що коштує добра стріла. Випустив і - пропала».
«А куля ні?»
«Куди кухті до патини, а кулі до стріли!»
Забували про свою нужду, переймалися воєнним ділом.
«А цей пасинок чортячий на Кречетовій кобилі їде. А щоб я луснув, як це не Кречетова кобила! - кричав якийсь запорожець і махав на Кречета обома руками. - Кречет! Кречет! Татарин на твоїй кобилі їде. Глянь, біля лівого ока латка і мишка під третім ребром з правого боку. Ходімте, відіб'єм!»
Мручко прискакав до нього: «Чи ти сказився, хлопе? Це ж татарський хан послів до нас прислав».
«Так що? Але Кречетова кобила. Йому її тогідь татарва з пасовиська вкрала. Кречет, скажи, чи це не твоя кобила? Ану, поклич: Феська, побачиш прибіжить».
Ледве йому рота долонею закрили, щоб не кликав Феськи.
За татарськими їздцями котилася порожня коляса. Новісенька, аж вилискується до сонця, а колеса так тільки мигтять, ні спиць, ні дзвонів не видно, лиш якісь срібні кружела котяться по шляху і блистять. Тягне тую колясу четверня коней, як один, той самий ріст, та сама масть, той самий «кшталт», шиї, як лебеді повигинали, головками кланяються, тонкими ніжками викидають, - чудо!