«Так чого ж тоді сидиш біля мене, йди до них, збуди їх і скажи їм це. Втішаться, подякують тобі, а, може, й полковником якогось неіснуючого полку настановлять!»
«Чого ти сердишся, Анно? Ані до Орлика, ні до Горленка нема мені пощо йти. Ще живий гетьман. А, не дай Боже, умре, так побачу, яка буде воля нашої громади.»
«Громада - капустяна голова.»
«Хай і так, а все ж таки вона громада».
«Жменька втікачів, це не голос народу. Хоч тут і виберуть Орлика або Горленка, так це не буде вибір правосильний.»
«А коли б мене вибрали, то був би?»
«На тебе перейшов би спадок по твоїм дядьку».
«Гарно. Але в нас нема наслідного ладу, а є виборний. Якийсь же лад бути мусить, бо як ні, то було б безладдя й безголов'я.»
«Король за тобою голос подасть.»
«І я так гадаю, але все-таки тут рішатиме не голос короля, а воля громади. Я їй піддатися хочу, щоб ще гірше не кривавити України».
«Чим же ти будеш тоді, Андрію? Нині ти гетьманський небіж і його майбутній наслідник, а тоді?»
«Тоді я буду - українцем. А невже ж ти хто, Ганно, як не українка?»
Замість відповіді притулилася до нього. «Андрію, Андрію, ти не знаєш, як мені важко!»
28.
Сонце звертало з полудня, як двигнули табор.
Король до коня рвався. На карету, яку йому хан прислав, навіть дивитися не хотів: «Мерцем мене повезете такою.»
Насилу Гультман уговорив свого пана, щоб примістився у старім возі.
«Вам здається, що я ще хорий. Я навіть не чую, на котрій нозі була тая рана. Геть заросла.»
І щоб показати, що воно так, притупував лівою ногою, а Гультман кривився за кожним разом, буцім це його боліло.
Гетьман також не хотів їхати в ханському ридвані і туди посадовлено старшинських жінок.
«Ніби своєю на прощу до Києва їду», - казала одна. А друга згірдливо закопилила губи, буцім на огонь дує: «У мене економ такою їздить.» Все в них тепер було найкраще і найдорожче, а тут чим дальше, тим нікчемніше, навіть глянути нема на що.
Оповіданнями про свої статки скорочували собі нудьгу.
Хоч яке тут гарне повітря, нарікали на нього. Дух у грудях спирає.
«По ночах кашляю, а сплю, як журавель на варті,» - казала одна.
«Миша шорохне і вже я збудилася»! «Бо вам, серце, - радила друга, - цибулевого соку напитися б та води приложити до лоба і то йорданської, та гірчиці на груди, і пройшло б, так мені, Боже, пройшло, мов рукою відняв».
«Спасибі вам за вашу уважливість до мене, але від самого запаху цибулі вмираю, - відповідала перша, журливо спускаючи очі. - Домашніх ліків зроду не вживаю.»
«А спробуйте ви, може, якраз домашній і поможе, бо позвольте завважити собі, що нам тепер чим дешевше, тим краще; прийшло таке, що від дорогого й відвикати треба, ой треба!»
«Хто може, хай відвикає, а я ні.»
Розмова вривалася, щоб за хвилину початися наново на ту саму, або на подібну тему. Без «охів» та «ахів» ніяк не обходилося.
«Ах, який тут брудний народ, буцім не купалися зроду.»
«Ох, як вони балакають тутечки, буцім жеребці іржать».
«Ах, і не нагадуйте, серце, бо вуха болять, як слухати.»
Гетьманський почот перед королем їхав, бо гетьман, хоч і недужий, а все ж таки похід провадив. Ганна біля його. За гетьманськими возами Орлик з жінчиними братами. Його прихильники трималися купи, а Горленкові собі. Войнаровський і Понятовський біля короля. Він радо їх бачив і балакав з ними теж радо. Більше слухав, ніж балакав. Понятовського розпитував про Польщу, Войнаровського про Україну, і вони розказували, не минаючись з правдою, бо король брехні не любив. Він чомусь то цікавився, як вибирають у Польщі короля, а як гетьмана на Україні. Войнаровський з наслуху переповідав йому вибір гетьмана, бо на власні очі цього не бачив.
Як минали місце свого постою, то мимохіть оглядалися позад себе. І хоч там тільки столочену землю і трохи сміття лишали, то не один зітхнув, бо така вже вдача людини, що не без жалю кидає місце, на якім без лиха побувала.
Не без жалю дивився на самотну Рачкову могилу. Бовваніла вона серед поля. І немала, бо козаки не пожалували йому землі. «Маленький жив, хай хоч велику могилу має». І хрест поставили на ній, ще й дашок над ним почепили, щоб дощі дерева не розколубили, бо, мабуть, не буде кому й поправляти. Від'їхали далеко, а той хрест усе було видно, ніби Рачок прощався з своїми.
За козаками і шведами воліклася ціла валка турецьких, молдаванських, грецьких і лихий зна яких там ще возів з харчами, напитками, кавунами, тютюном, тощо, бо торговці, як круки, жадібні на поживу, за табором тягнули і на кожнім довшім постої розкладали свій крам та починали торг, як на ярмарку у якійсь там Голтві або Миргороді.