Не дамо вам стояти, Чорну землю топтати, Жовтими чобітками, Золотими підківками, Бо ви люди з дороги, Поболіли вас ноги, Ще й короткі свитки, Пообмерзали литки. Смуток у радість перемінявся... Хоч біда, та гоц!
Якийсь чумак, дивлячись на кучеряву перуку шведського офіцера, приспівував до
нього:
Подай, матінко, гребінець, Розчесать кучері під вінець. «Що він таке співає?» - питався той офіцер Мручка. Мручко, не надумуючись, відповів: «Каже, що цей гребінець на полиці, у рідної сестриці.»
Швед, дивлячись на розсміяні обличчя козацькі, й собі усміхнувся. Навіть король зі свого сідала зійшов і цікаво розглядався по чумацькім таборі. Та як же здивувався, коли один з тих засмолених і заялозених людей, як сажотрус і канальник в одній особі, несогіршою латиною відізвався до нього. Син багатого чумака, що трохи в київській академії вчився, а по батьковій смерті чумакувати вернувся.
Король прямо з дива вийти не міг, зустрінувши таку, не-Овідієву метаморфозу. «Дивний народ, дуже дивний народ!» - говорив, обдаровуючи чумаків. Але й чумаки не хотіли оставатися в довгу. Шведам гроші сунули в руку. А як котрий не хотів брати, казали: «Бери, дурний, гроші чистосрібні, пригодяться». Гей тече вода річеньками, Гей тече вода лугом, Чом до мене не повернеш, Як ідеш в поле з плугом? - затягнув хтось голосом чистим, як поранковий дзвін.
Табор нараз перестав шуміти. Ніби хтось розіграну скрипку китайкою накрив. Сумна пісня від серця мандрувала, нагадуючи зорішливі ночі, вишневі сади і те, чого звичайним словом не розкажеш. На те й пісня є.
Шведи, хоч слів не розуміли, так музику відчули. І їм пригадалося щось далеке, гарне, курявою війни покрите.
Жінками хитала тая пісня, як вітер билиною вночі, чоловіки зітхали - навіть
шведи.
Аж один з наймолодших чумаків шапкою об землю гепнув і пугу геть далеко від себе відкинув. «Тю!.. Або я що таке! Наймиток купецький чи баришівник жидівський. Благослови, батьку отамане! - і до колін старому чумакові припав. - А ви, милостивії панове, не погорджуйте мною. Рука, що волів поганяла, може й ворога прогнати здоліє.» Біля нього декілька молодих, ніби з-під землі взялося. «І ми не гірші від нього. Благословіть і нас від пуги та до шаблі!» «Привеземо ворогові соли» .
«Наваримо йому такої тарані, що лусне, а не з'їсть!» «Мажами вивеземо його над Дін». Отаман сивою головою похитував.
«Та вже, мостивії панове, - звернувся до козацьких старшин, - якщо нас старих і
нашого добра собі не бажаєте, так хоч молодь нашу беріть. Пригодиться!»
32.
Розпрощалися.
«Як буде Божа воля, то буде й добра доля!» - потішали себе, і, наче дві дороги в полі, розійшлися.
Ніби хтось живе тіло надвоє перекроїв. Одна частина на південний схід, друга на північний захід подалася.
Довго пісня від одної до другої перелітала, ніби їх зв'язувала з собою. А там і пісня згубилася в степу, і тільки спомин залишився.
І знову степ, як зелене море, і синява небес над ним, і вітер безупинний, і така, як він, бистрокрила й непогамовна туга.
Ще більша, ніж до Очакова була. Бо тоді мандрівників наших бентежила тривога, щоб не наздогнали їх москалі, а тепер - оставалося лиш одно: нудьга.
І дивно. Деякі, чим довше та мандрівка тривала, тим більше привикали до себе, зживалися з собою, а інші наскучували собі. Почували злість до себе, а то й до сварки між ними доходило. Буцім хто з них спричинив теє лихо і коли б не він, то й лиха не було б. А вже жінки, так ті добиралися собі до живих печінок. За себе й за своїх чоловіків. Висповідалися вчора, а нині знову починали грішити.
«Як зранку, так і до останку», - махав рукою Мручко.
Козацькі пань-матки на два табори поділилися: одні за Войнаровським, а другі проти нього. Перших небагато було, зате другі тим сміливіше свій голос підіймали, мало що хорому гетьманові до уха не кричали.
Мручко привик був поводитися чемно з жінками. Цей добрий звичай ще від другої жінки Хмельницького та від пані Виговської пішов. Але й Мручкові іноді терпець уривався. Козацьким різким словом сварку втишав. Не сором же їм гнівити Бога коверзою? І невже ж це жіноче діло - гетьмана вибирати? Виберемо, кого треба буде і - тільки. Багато доброго робили й роблять жінки, але й багато вони лиха в нас накоїли.
І нагадував то Дорошенкову Прісю, то безталанну Степову Олену, то живу ще Любов Хведорівну. Про деяких мовчав, щоб не показувати пальцем. А кінець був такий, що Мручка стали недолюблювати старшинські пані. Казали, що старий з глузду збився. Зі сміхуна в проповідника перекидається.