«Не кажи! Чуже дошкульніш».
«Ми всякому смак пізнали».
«І - не скинули», - жбурляє поміж них, як камінюку Мручко. Жбурнув і пішов.
Йому тепер знову багато діла. Старшини, як той пень розколений на троє: Войнаровський, Горленко, Орлик. Одні на других роботу скидають. Мручко за десятьох працює. Він тому рад. Вже досить з думками бився. Любить діло. За ділом молодшим себе почуває, а молодість - то життя.
«Ну, чого гави рахуєш! - гукає на своїх. - Розбіглися, як перепелиці в траві. Гадаєте, збиратиму, як надпливе пором? Еге! Вивалиш язик і плистимеш за нами, мов собака. Припізнися лише!»
Не любить, як нема ладу. Безладдя й безголов'я це в нього найпоганіші слова.
«Коли ті люди схаменуться? - нарікає. - Мало їм біди? І не бачать, яка тій біді причина?.. Тю!.. Все на ворогів спихають, а мені чужий ворог не страшний, тільки свій».
По короля і гетьмана сераскірова галера підпливала. Золочена, під шовковим наметом.
Мручко до Войнаровського підбіг:
«Ваша милість поїдуть з нами?»
«Або що?»
Потилицю почухав: «Бо самих пускати небезпечно. До бузувірів їдуть. Я вам десяток своїх хлопців дам».
«Не знаю, чи місце буде», - усміхнувся Войнаровський.
На Мручкове щастя за галерою декілька човнів від тамтого берега відбивало. Намітив собі один, величенький. Обсадить його своїми хлопцями і за галерою пустить. Не вірить уже нікому. Найкраще сам поїхав би з ними, якби не діло тут. Діло, діло, діло.
Без діла вони в Бендерах не будуть. І добре. А то цей довгий похід безлюдними степами ніби притьмарив їх. Ще трохи, й самі у видиво якесь степове перетворилися б... Гарно.
Король і в Бендерах спокійно не посидить. Це неспокійний дух. Що він між тими бузувірами робитиме, цей побожний лютер зі своїми вояками-псалмопівцями?
І Мручко з новими надіями перевозився з лівого на правий берег Дністра.
З човна особливо гарно рисувалися високі мури бендерської твердині. «Ні, мене там не заманиш!» З тих мурів виростали грубі, круглі вежі, з гостроверхими дахами і з численними вузькими вікнами, що здалеку, як прорізи й щілини виглядали. Буцім мур від морозів зимою, а літом від спеки потріскав і порозпадався, як шкіра на спрацьованих руках.
«Крізь таке вікно, не лише широких козацьких плечей, але навіть своєї тісної голови не пересунеш, - пояснював Мручко. - Попавсь, так, значиться, і пропадай. Хіба що тебе на гак кинуть, як нашого славного Байду».
Гребці веслами гребли, козаки пісню про Байду співали.
Мручко сердився: «Така велика Україна, а братом нашим, як ганчіркою якою, чужі смердячі кути витирають. Від одного до другого моря женуть. То Данціг, то Єдикул, то знов якісь Бендери. Та що я там згубив? Сто сот чортів на голову вашу!»
«Сидоре, - повернувся нараз до свого осавула. - А ти чого так похнюпився, небоже? Маєш за Одаркою скучать, так краще от тут, - і показав рукою на саму середину ріки. - Вісім сяжень, з чуприною пірнеш».
За твердинею на північ турецький городок, мов з-під землі виріс. Стрункі мінарети вгору стріляли.
«Це їх мечеті там долом, а з мінаретів муезини галайкають молитву».
«Як у нас дзвони на дзвіниці».
«Щось буцім те».
«Гарні мінарети! - хвалив Сидір. - Стрункі, як білі тополі».
«Як тополі в місячному сяйві. Правда. Але я на них і дивитися не люблю.
Надививсь. Шила такі, буцім пана Бога в око шпигнути хочуть». «Цар на них людей посадив би, як на кілля».
«Не нагадуй царя, - обрушився Мручко, - маю його отак, - і показав на горло. - Кажу вам, турки нехристи, а й вони не такі варвари, як той антихрист».
До правого берега ріки прибили.
Здовж берега голова при голові.
Такого народу назбігалося, як до меду мухи. Глота, що перетиснутися годі. Десять усяких мов сварилося з собою. Вавілонська вежа. «Гадають, що москалі з ведмедями прийшли, - сердився Мручко. - Людей не бачили, чи що!»
Турецьке військо двома шпалірами стояло. Поміж ними король з гетьманом пройшли і до сераскірової карети всіли.
До карет повсідали також шведські вищі офіцери і деякі з козацьких старшин.
Поїхали на замок.
Мручко, як сказав, так і не поїхав. Пильнував, щоб обоз переправився через ріку, а це геть поза полудне затягнулося.
«Турки не крадучі люди, але є тут і інші народи, лихий його зна, які».
«Бе-ре-жись!» - доповідали смільчаки.
«А щоб ти знав, що бере-жись, бо береженого і Бог береже, - відрубав Мручко. - Але ти, синоньку, замість договорювати, краще взяв би яку скриньку, або хоч би й гарматку на плечі та переніс на берег. Ось тоді-то я й похвалив би тебе, мудрагелику! А то ви до приговорів скорі, а до роботи не дуже поспішаєтесь. Нас, старих, гудите, а самі лиш очима за жінотою кидаєте. Ласохлости. Люблю я таких, ех, як люблю».