«Афуз такий, ось він!» - і притулилася до Андрія.
Юродивий, побачивши ту саму паню в товаристві двох озброєних мужчин, заспокоївся і покірно сів перед мошеєю на плиті. Тільки очима так завернув, що зіниць не було видно, самі білка.
Ввійшли у каварню, та не там, де збиралися турки, а до окремої кімнатки, попрохав їх хазяїн, як достойних гостей.
Андрій козака перед дверми на варті поставив.
«Ох, як же ж тут кавою і часником чути!»
«Бо кава й шашлик тут найлюбіші страви».
«А накурено як!»
В кімнаті дійсно так було надимлено, що Ганна зразу й не побачила синього шведського капітана.
Войнаровський подав шведові руку. Той устав і поклонився Ганні.
Подали шашлик, каву, а для Ганни солодощі турецькі.
«Вибач, я маю з цим паном коротеньку розмову», - і почали балачку по-німецьки. Ганна цікаво розглядалася по стінах, любуючися гарними килимами й тонкими східними тканинами.
Розмова не тривала довго. Швед скоро з'їв, попив гарячою товченою кавою, попрощався й вибіг.
«Це хто такий?» - спитала Ганна.
«Один з канцелярії Цедергольма. Але не кажи нікому, що він тут був».
«Чому?»
«Бо того ні шведам, ні нашим не треба знати».
«Себто тайна?»
«Ще й яка. Це мій довірений чоловік. Часи, бачиш, непевні. Короля я високо ціню, але знаєш, як пакостив нам Піпер. І тепер ми ще поміж шведами маємо ворогів. - Добре знати, що вони про нас думають».
«То воно так?»
«А ти ж, як гадала, серце? І дядько скрізь своїх людей тримав, і інші їх мають, простою дорогою нині далеко не заїдеш. Тепер ще гірше, ніж колись. Король чоловік незвичайний, але тому він і може щось незвичайне зробити».
«Видати нас цареві?»
«Може й ні, бо лицарська честь не дозволить, але Висока Порта і татари, знаєш, що вони з Хмельницьким, з Юрасем та з Дорошенком робили. Так і тепер вони здібні щось таке зробити, чого й передбачити годі».
Ганна збентежилася: «І з нами теж?»
«Нині - ні. Нині Порта за нами стоїть. Сераскір гострий наказ дістав, щоб нікому волос з голови не спав, бо за це «зелений шнурок» чекає. Але нам треба знати, що завтра буде, чи шведи підуть з нами, чи покинуть нас серед дороги? Перше тим турбувався мій дядько, тепер на мене черга».
«А Орлик від чого?» - спохопливо спитала Ганна.
«Ганночко! Брат собі рад, а сестра собі несла. Так воно й тут!»
Подивилася пильно на нього... Значиться, він не опускає рук, не кладеться спиною на хвилю: неси мене... Хоче боротися, хоче щось значити в світі - жити. Лиш такого вона любила, над покривдженим милосердилася б тільки. А вона хотіла любити, наперекір долі і світові цілому.
Вхопила його за руку: «Андрію, правду кажеш? Ти змінив постанову? Будеш добиватися булави?» Хвилювалася. В її словах почувалася радість і тривога. Розумів, яку кривду зробив би їй, сказавши «ні». Тому без вагання відповів: «так».
Просяяла весною, казковим горицвітом зацвіла. Обіймала його очима, думками пестила, голубила хотінням: «Андрію, коли б тут не коршма, я поцілувала б тебе так палко, як не цілувала ще ніколи».
А тепер він спитав, усміхаючись: «Правду кажеш?»
«Зацілувала б на смерть».
Тільки дивилися на себе.
«Андрію!»
«Що, серце?»
«Як тобі здається? Замириться ще світ, заживуть люди так гарно, як колись? Будуть кохатися, радіти, п'яніти життям?»
«Авжеж, Анночко, авжеж, що будуть», - впевнював її, хоч сам, може, не дуже
вірив.
«Я так того хочу, так хочу, ти не знаєш, Андрію, як я хочу щастя, не лиш для себе, а й для ворогів, для всіх. Так болюче дивитись, як людина страждає, такий поганий окривавлений світ, ті рани, трупи - Боже»... Здригнулася: «Ненавиджу різунів, кровопійців, тиранів. Люблю людей».
«А хочеш, щоб я за булаву бився, кров проливав?»
Тепер вона зніяковіла. Брови шнурочком стягнула.
«Вірю, що під твоєю булавою настав би мир, бо ти розважливий і добрий».
Накрив її руку своєю: «Ах дитино ти моя, дитино!»
Розплатилися і вийшли на базар.
Купці шапкували перед «великоможним паном». Називали Войнаровського «його світлістю», «його могутністю», «князем».
Обидовська підсміхнулася. «Майбутнього гетьмана чують. Ти дійсно виглядаєш, мов який володар. Мій володар!» Промовила ті слова так якось дивно, ніби гордо, а заразом покірно.
Левиця і ласичка - шибнуло крізь голову Войнаровському. А все ж таки більше левиця, біленька, хистка, така граціозна в рухах... Ласичка, чи левиця, - хіба не все одно? Був рад, що чує її біля себе, що не покине його, як грозила. І то тоді, коли його ждуть хвилини важкі, переживання прикрі. Ласичка... А як любо з нею, як розважає, розвеселює тебе.