«Ах, сумна радість, Андрію. Сумна...»
37.
Спішилися. Ганна їхала повозкою, Войнаровський зі своїми людьми кіньми
скакав.
В таборі милу несподіванку застали. Мручко, засукавши по лікті рукави, помагав бендерським купцям розбивати й прикріплювати до вбитих у землю кілків блідо-голубий, золотом вишиваний намет.
«Обведемо його рівчаком, щоб вода спливала, почепимо хоругов, ще більшу, як у шведів, щоб і сераскір у Бендерах бачив, дерев насадимо кругом і квіток, побачите, яка тут «резиденція буде».
Очі йому з радости світилися; вдача українського хазяїна, що ти вдієш?
Гетьман з вдячним серцем прийняв дарунок від своїх вірних людей. Йому буцімто покращало. Зліз зі свого воза і проходжувався, оглядаючи намет та розмовляючи з козаками.
Питалися, коли вертатимуться, - це було повсякчасне питання, мало що не при кожній стрічі.
«А невже вам у турків погано?»
«Що погано, то ні, а все-таки дома куди краще. Заскучали ми за Україною, ах, як заскучали!»
«А вона за вами, дітки. Та підождіть, дасть Бог повернемось. Не вікувати нам у Бендерах. А що скучаєте за Україною, так це й гарно. Може, її більше полюбите, вернувшись».
«Ах, не вміли ми, грішні, цінити її гідно, поки не втратили», - каялися.
«Ніби прабатьків з раю, вигнав нас Бог із рідного краю, - віршував Мручко. - Бо хоч не первородний, а все-таки великий гріх ми на душу прийняли».
Довірений швед сіпнув Войнаровського за рукав. Непомітно поміж возами згубилися.
«Що нового?» - спитав Войнаровський.
«Погано, Eurer Gnaden15, дуже погано!»
«Кажіть!»
«Цар домагається видачі пана гетьмана».
Войнаровський насилу затаїв збентеження.
«Від кого домагається?» - спитав.
«Царський посол у Стамбулі, Толстой, пропонував великому муфтієві 300.000 талярів, погадайте, які великі гроші, триста тисяч талярів, якщо він пособить видачі його світлости пана гетьмана».
«Замовчіть! - сказав Войнаровський, побачивши когось із сторонників Горленка. - Йдіть у напрямі річки, за хвилину прийду туди».
Швед помандрував.
«Триста тисяч, триста тисяч! - повторив Войнаровський. - Розщедрився цар. Мабуть, дуже заманулося Мазепи».
В очах потемніло йому. Це не будь-що. Гроші величезні. Такої суми ще за жодну голову не давали. Цар тепер може Мазепиними таки талярами за Мазепу заплатить, себто Мазепа сам себе продасть. От тобі й історія. А як Мазепа, тоді, значиться, і Войнаровський, і Ганна Обидовська, і всі, що біля нього... Перше враження прохололо. Ніби туман розвівався з-перед очей. Ще тільки до висок наче хтось молотком стукав. Постояв хвилину, обтер хустиною чоло й пустився в напрямі ріки.
«Триста тисяч», як триста собак, бігло за ним, брехали, шкірили зуби, грозили, що розідруть на шматки. Триста тисяч! «Чи він їх прийняв?..» Чому він перервав розмов зі шведом і тепер найважнішого не знає, чи муфтій прийняв ті сотки тисяч, чи ні...
Шведа над річкою не було. Войнаровський шукав синього каптана вздовж берега направо й наліво; не було.
Аж побачив у воді шведа. Купався.
«Так краще, Eurer Gnaden. Підзору не буде. А то всякому в очі впадає, що я балакаю з вами. Національність голого чоловіка тяжче пізнати та ще, якщо він вище пояса в воді».
Войнаровський завидував шведові, що міг спокійно жартувати. «Мені, - відповів, - байдуже, чи ви в мундурі чи без. Кажіть, прийняв великий муфтій тії гроші, чи ні?»
«Чорт його зна, чи прийняв. Ваша милість знають, гроші лакома річ, та ще такі великі».
«То правда. Важко знайти людину, щоб не полакомилась».
«Правда! Може казати, що не прийняв, а на ділі прийняв і тихцем своє робить. Знаємо тих праведників з-під стягу Магомета. їм щоб лише гроші. Наш чоловік задовольниться будь-чим, а йому зараз триста тисяч. Подавився б ними».
Швед почував себе безпечним і не жалував слів: «Не люблю я цього баранячого лою, смороду часнику й запаху кави, це культурну людину до млости довести може, рівно як московський квас і той їх якийсь окремий кацапський дух... О, пардон»... і щез під водою, на те, щоб кілька сяжнів дальше виринути й ще раз, і ще. Хитрий швед. Побачив людей, що проходили мимо, а як пройшли, струснув гобою «Wie ein ЬЄ9088ЄПЄГ Pudel!»16і далі балакав: «Гарна вода, а тепленька яка! Не скупаються Eurer Gnaden?»
Войнаровський купався в смертельному поті. Його кров, не вода заливала. Кривавилося серце на саму згадку, що гетьмана могли б видати цареві, а з ним і їх. Почував себе, як на вулкані.
«Муфтій - дурне, - почав до шведа, який стояв перед ним із заложеними руками, наче статуя з бронзи. Муфтій - пусте, але що падишах сказав?»
«Падишах на жадання царя, щоб не давав приюту гетьманові Мазепі і його зрадливим людям, буцімто обрушився на Толстого і відповів, що це вже його діло, кого він має гостити в своїй державі, а кого ні. Але цар, мабуть, не знає, а коли знає, так, може, забув, що пророк, хай його ім'я буде прославлене повіки, що пророк виразно забороняє видавати тих, які, гонені судьбою, шукають приюту в його ісповідників. А що падишах вважає себе одним із найвірніших і найпослушніших ісповідників пророка, так тоді тут і бесіди про те бути не може, щоб він видав гетьмана Мазепу».