мого землячка Прокоповича цар не міг би перевести своїх «великих» реформ.
Це ж не реформи, а перевертання цілого устрою, цілого життя в Росії догори ногами. Ніщо не сміє остатися таким, як було, навіть Бог мусить бути таким, як Петро хоче. Чи бачив хто подібну операцію? І чи міг би її довершити один чоловік навіть найсильніший і найгеніальніший, не маючи такого співробітника, яким для Петра є Меншиков? І тому то цар каже, що Меншиков може без нього робити, що хоче, а він без Меншикова не зробить нічого».
«Невже ж ви дійсно вважаєте Меншикова таким здібним?»
«Він здібний до всього, - це головна річ. Нема нічого, перед чим ужахнувся б. Ні совість, ні мораль, ні серце, ні чуття не скажуть йому: «Стій! того не смій зробити!» Догоджувати цареві, вживати життя, лізти вгору аж на найвищий щабель, може, аж до корони й багатитися, бо гріш дає силу, це він має на цілі, а все інше для ніого «пустяки».
«А про його інтелект що ви гадаєте?»
«Фельдмаршал Шереметьєв, як вождь, куди здібніший від нього і хоробріший, але Меншиков хитрий і бистрий, він не лев, а лис. До того він пильний, завзятий і витривалий. Має знамениту пам'ять і легко орієнтується в найскладнішій ситуації. Сто справ дайте йому, і він про жадну не забуде, хоч навіть писати не вміє, щоб собі поробити нотатки; кажуть, якісь там власні знаки придумав, як карбівничий карби. До того психолог і актор. Читає в царській душі, як ніхто інший, і грає перед ним комедію брехні, як ніхто інший.»
«Інтригант?»
«Першої кляси. Можливо, що колись і царя перехитрить. Поки що деморалізує його доостатка. Нині царя не любить ніхто: ні військо, ні хлопи, ні пани, ні духовенство. Він немає ні жінки, ні сина. Правесна жінка в манастирі, син ненавидить батька.»
«А батько сина?»
«Мабуть, що так. Цар спалюється в огнях Діоніза. Бакх, Пріяп, Сатир, все в одній особі. Сто гетер не шаліло так, як він один. Меншиков буцім товариства йому додержує, але цар не знає міри, а Меншиков знає ії. Цар винищить себе, Меншиков останеться, це вже можна нині сказати. І так він відомститься колись за тії «пощочини» й побої, які сипляться на нього рівно густо, як ордери і титули.»
Росія оригінальна. Це дійсно новий актор входить на Theatrum Europeum22. Як він свою ролю проведе? Що скаже амфітеатр? Чи не переміниться цей край у найбільший колізей, у різню, якої світ ще не бачив? Король тільки на око був лицарем блудним, північним Дон Кіхотом, новою копією старинного Александра Македонського, герос в одній особі, в дійсності він, як усі генії, вмів обгорнути одним блиском думки велетенські простори, упорядкувати в один мент хаос найрізнорідніших явищ, глянути власними очима в минувшість і зазирнути віщим духом у майбутнє.
Король турбувався долею людства, а Швеції зокрема.
Гетьман відчував тую турботу, бо й сам турбувався нею. Розумів, як ніхто інший, яка небезпека грозить Україні і який важливий момент переживають вони тепер, - зарівно Швеція, як і Україна. Тільки що король повний сили і життя, а він, гетьман, знесилений довголітньою працею серед безнастанних смертельних небезпек і прикований до Прокрустового ложа недуги. Ах, коли б не це.
Король на диво був нині розмовний. Перебув кілька тижнів степової мандрівки серед думок з самим собою, хотів тепер надгородити собі розмовою зі старим бувалим чоловіком, тим більше, що бракувало йому досвідного дипломата, його канцлера, ексцеленції Піпера, з яким перебалакував не раз цілі години.
«Що ви думаєте про теперішню некороновану царицю? - спитав. - Я сам, як
вашій милості відомо, держуся оподалік рівно від весталок, як і від гетер, але не легковажу собі їх значення в житті й історії. Це один із законів природи. Знаю про це».
Гетьман усміхнувся. «Я жінок знаю, може, краще, ніж хто. Некоронована цариця - людина пересічна, але її кар'єра рівно виїмкова, як і кар'єра світлішого князя Римської Імперії і Всеросійського князя Іжорської землі, Меншикова. В августі 1702 р., коли Шереметьєв добув Марієнбург, поміж полоненими попалася йому в руки разом з родиною пастора Глюка також їх служниця Катерина. Дівка здорова, рум'яна, повновида, палкоока, безумовно, гарна з себе й темпераментна, незважаючи на те, що з низького стану, бо донька простого лінфляндця Сковронського, припала до смаку Шереметьєву, але знов не так то дуже, щоб він не хотів її відпустити світлішому, якому вона раз по добрім обіді в Шереметьєва незвичайно подобалася. У Меншикова побачив її в два роки пізніше цар, запалився до неї і Меншиков, як «лібстер фройнд» і «герценскінд» царя, подарував йому Катерину Сковронську. І так царя і його приятеля не роз'єднала, а ще ближче зв'язала тая жінка. Кажуть, вона ще й донині любить Меншикова, а цар любить її. Вона робить з царем, що хоче, а Меншиков з нею. Як тая історія скінчиться, передбачити годі, але знаємо, що й Самсон погиб через Далілу, а Юдита Голофернові голову відрубала. Тут, може, тільки царевич жертвою впаде, бо Сковронська людина не найгірша собою, а що, як м'яч, переходила з рук до рук, так це вже не її вина, лиш тих подій, які граються людьми, як перекотиполем. Але як би там не було, а Катерина Сковронська і дотеперішні перипетії її життя це один із доказів, що Росія - окремий світ, якого Європа не знає і не розуміє. Міг Меншиков стати світлішим князем, чому ж би не можна дівці пастора Глюка стати царицею Росії? В Росії затираються границі поміж казкою й реальним життям».