Жовто-блакитний намет перемінявся тоді в якийсь буцімто чародійний театр, в якім казка ставала правдою, а правда казкою: забувалося про дійсність, про смуток і недолю, про невзгодини нинішньої днини, - мистецтво переносило людей у розкішну країну уяви.
Гетьман дивився, слухав і - згадував.
Згадував колишні часи, як сам у шкільних п'єсах вправлявся, як згодом бував на
королівських виставах. Як радо до заграничних театрів учащав і як на театральні вистави вже як гетьман до київської академії їздив.
Дзвони тоді на всіх київських дзвіницях, мов на Великдень, грали: гримали з гармат і з моздірів, палили з рушниць і самопалів, «золота корогва», зложена з найчільнішого київського міщанства, супроводжала золочений гетьманський ридван. Народ здовж вулиць двома живими мурами з-під землі виростав, дітвора дерева обсідала, «Слава! Слава!» - лунало довкруги. Київ вітав свого володаря, свого милосердного опікуна бідних і притиснених, великодушного покровителя мистецтв та учених.
І пригадував собі гетьман день 14 липня 1705 року, коли то київські спудеї вперше виставили були «Владиміра, словено-російських стран князя і повелітеля», знамениту трагікомедію знаменитого Теофана Прокоповича, присвячену його милості Мазепі, якому щоб господь дав «кріпость і силу, многоденствіє, благополучний поспіх і всегда побідну брань».
14 липня 1705 року. Яке воно недавнє, а яким далеким стало. Скільки гарних надій будив цей «Владимір», так неподібний до своїх попередників, такий якийсь інший, живіший і цікавіший, ніж усі давніші представлення, що нове життя сотворить, новий театр для розваги й науки не лише студентів і запрошених гостей, але й широких кол громадянства, так, як воно в Англії за Шекспіра було.
Здавалося...
І гетьман очі прислонював рукою.
Перед його уявою майоріла соняшня Геллада, рисувалися мармурові Атени в Періклевих часах, ввижався розкішний Рим за Августа, пригадувалась Італія за Лева Десятого, і на гадку приходив Лондон за Єлисавети.
Чому ж би не мали так само згадувати колись Київ за гетьманування Мазепи?
Він так того хотів...
«Так того хотів...» - і голова його безсило спускалася на постелю.
А де ж тії мрії, де ті надії?.. Із далекої півночі зимним вітром віє. Зимним вітром віє, від чорної хмари, нахлинули на Вкраїну новітні татари. Новітні татари, гірші від колишніх, осталися румовища від городів пишних. Від городів пишних і від сіл багатих, а хто ж то їх оборонить від ворогів клятих? Поможи їм, Боже, і Ти, Свята Мати, подвигнутися з руїни й на ворога стати. Живим муром у полі стати однодушно, щоб стояла наша правда вовік непорушно.
Півсотні літ тільки того бажав і тільки до того йшов.
Ось-ось і бажання його здійсняться.
Як печерську обитель тривкою огорожею обвів, так здавалося, що й країну свою муром непорушним околить.
Не довелось...
Чому?.. Чому?..
Спрацьованим умом шукав відповіді на це тривожне питання.
Нічого так не боявся, як власної вини, як відповіді, некорисної для себе.
Як усякий смертельний чоловік, бачив не один гріх за собою і не одну помилку чималу, але такої, щоб рішали про діло, між ними запримітити не міг. Робив, як йому розум і досвід велів. Розум небуденний і досвід незвичайний, добутий пильною працею довголітнього життя.
Промаху, за який майбутність каменем кинула б на нього, не знаходив.. Ні... ні... І - заспокоївся.
Легше ставало на серці й легше робилося на тілі. Втишався біль і свідомість, мов проміння в сочці, скупчувалося в тім однім бажанні, щоб ті, що переживуть його і що народяться після його смерти, колись все ж таки однодушними стали Тільки того нині бажав. Тільки того.
42.
Обидовська з острахом дивилася на бліде обличчя гетьмана, на очі, що чимраз дальше втікали кудись углиб, на рівний ніс, що з кожною дниною загострювався гірше.
Войнаровський зрозумів її тривогу.
Тихо підійшов до дядькової постелі і надслухував хвилину.
«Спить», - ледве чутним шепотом озвався, звертаючись до Ганни.
«Спить», - повторив Мручко й рукою на занавісу показав.