Безшумно виходили з намету.
Біля постелі недужого остався тільки його небіж і Ганна Обидовська.
Молитовно дивилися на ікону Почаївської Матері, перед якою палахкотіла лампадка.
«Андрію, принеси оливи і долий цо лампадки», - сказала.
Войнаровський пішов, а вона боялася, що Божа Мати вузькими устами дуне і згасить дотліваюче світло.
Іноді гетьман кликав Мручка до себе. Полюбив старого за його щирість і за веселу вдачу. Мручко, хоч і невчений і до панських покоїв незвичний, визначався природним хистом, - ніколи зайвим словом не вразив свого рейментаря, якого любив більше, ніж самого себе.
«Бо що таке я? - казав бувало. От такий собі сотник, як багато інших, а Іван Степанович один і другого не буде.»
І цей «один» - гас на його очах, ніби йому щось «починили». Мручко сидів біля постелі недужого, розказував, що цікавого сталося в таборі, відповідав на його питання і крадьки то зиркав на спалені уста, то надслухував його тяжкого, нерівного віддиху.
В чари не вірив, хоч і як поміж запорожцями поширена була віра в характерників і в усякі несамовиті сили. Але зате з власного досвіду знав, як можна збавити людину, досипавши чогось до страви або до питва. Оце то й є ті найпевніші чари. Гадка, що таке могло і з гетьманом статися, не давала йому спокою.
Як, коли і кто міг би це зробити? Кругом самі свої люди, ворога поміж нами немає. Сам він кожноі страви пробує, заки її гетьманові подадуть. Гетьман їсть з Обидовською і Войнаровським, часто-густо Орлика на обід, або на вечерю просить, - якщо всім їм не шкодить, то чому ж би тоді йому мало пошкодити? Хірурги також не знають, від чого гетьманові погіршало, все на спізнений вік спихають і на важкі переживання останніх днів.
Пізній вік. Боже ти мій, донедавна гетьман так добре тримався, аж нараз прийшла на нього старість? І Мручко немолодий і інші, і всі вони останніми часами пережили чимало. Ні, тут щось не теє, тут не без причин. Nihil sine causa24. І старий сотник прямо від ума відходив, а все ж таки не показував того по собі. Вдавав жвавого й веселого, як звичайно.
«Обітри мені піт з чола, бо самому незручно», - просив його гетьман.
Мручко брав хустину й легко, як тільки це його важка рука могла зробити, стирав зимні краплини з високого білого чола.
«Відхили занавісу і впусти свіжого повітря», - просив гетьман.
І Мручко відхилив шовкову занавісу, за якою було вікно, без скла, лише зі шнурами, замість дерев'яних рамців.
Вечоріло. Рожево-жовтувате небо висіло над табором, шведи трубіли на молитву.
«Що робить король?» - спитав нараз гетьман.
«Город будує, - відповів Мручко. - З ранку до ночі снується. Звідки в нім тієї сили набереться, Бог один знає.»
«Дивний чоловік король Карло. Незвичайний.»
«Кажуть, за Цедергельмом скучає.»
«За Цедергельмом?»
«Так, за своїм секретарем. Мабуть, дуже привик до нього. Не знаю, чи правда, але розказують, що одного разу король щось йому диктував. Нараз розірвалася граната і кілька відломків впало туди, де вони працювали, бо це при фронті було. Цедергельм здригнувся, підскочив і випустив перо. «Чому не пишеш?» - питає король. «Ваша милосте, граната!» - «Що спільного має граната з тим, що я тобі диктую?.. Пиши!»
Гетьман любив слухати оповідань сотника Мручка. І тепер не перечив. «Воно справді на короля Карла похоже», - притакнув. Це несамовита людина. Про таких, як він, світ не забуде ніколи.»
Сутеніло. Гетьман просив, щоб Мручко засвітив свічки, які в срібних свічниках на столі біля ліжка стояли. Мручко засвітив і назад заслонив занавіскою вікно, щоб полумінь не хвилювала.
«А з краю якої вісти не маєш?» - питався гетьман.
Мручко має не одну, бо мало що не кожної днини прибігав якийсь смільчак і розказував тривожні речі про Полтаву й Лебедин, про те, як жорстоко цар мазепинців карає. Але Мручко не хотів того переповідати гетьманові, щоб не бентежити його. Скоренько в пам'яті шукав. «Кажуть, - почав, - кажуть, що цар раз Балакірева питався, чи гарний його новий город, Петербург. «Гарний, - відповідає Петровий весельчак, - з одного боку море, а з другого горе, з третього мох, а з четвертого ох, - бодай би ти здох!»
«А цар що?» - спитав, усміхаючись, гетьман.
«Сильно розсердився на блазня, бо цареві можна все нехтувати, тільки нової столиці не торкай. «Тікай до чорта, - гукнув, - і по моїй землі ходить не смій, а то вб'ю, як собаку.»
«І Балакірев пішов?»
«Як не піти, коли цар проганяє? Декілька днів не показувався цареві на очі. Аж нараз, гляди, їде собі повозкою, а жінка біля нього, як коли б ніщо. Цар зупиняє його. «Як ти смієш? Я ж тобі заборонив ходити по моїй землі...» - «Це не я ходжу, а коні, - каже Балакірев, - я на фінській землі стою.» Дивиться цар, а в Балакірева дійсно під ногами мішок якоїсь землі, а на йому фінська урядова печать. «Я ще і квітанцію маю, - каже блазень, - що це не твоя, а фінська земля.» Розреготався цар і знову свого улюбленого блазня до царської ласки прийняв.»