Бували в гетьмана і хвилини раптового оживлення. Тоді посилав Войнаровського з окремим дорученням до короля, скликував на нараду старшин, диктував листи.
Іноді просив Обидовську подати бандуру. Гладив тоді її, торкав заглухлі струни. Обидовська підпирала його подушками. Сидів, надумувався хвилину, буцім пісні в пам'яті шукав. Відлетіла від нього. Струни пальців не пізнавали, жалібно квилили. Ой на татарських полях, На козацьких шляхах, Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють, Не орли чорнокрильці клекочуть і під небесами літають, То сидить на могилі козак старесенький, Як голубонько сивесенький, У кобзу грає-виграває, Голосно співає...
Не співав, а гомонів. Ганна на силу здержувала сльози. Кобзо ж моя, дружно вірная, Бандуро моя мальованая. Де ж мені тебе діти? А чи у чистому степу спалити І попілець по вітру пустити? А чи на могилі положити?
«А чи на могилі положити?» - повторив і задумався, ніби звідкілясь відповіді дожидаючи.
«Докінчи за мене, Ганно!» - просив Обидовську, вручаючи їй свій улюблений струмент. Ганна скінчила:
Нехай буйний вітер по степах пролітає, Струни твої зачіпає.
Смутнесенько, жалібнесенько грає-виграває, То, може, подорожні козаки бігтимуть близенько, Почують, що ти граєш жалібненько, Привернуть до могили.
«Коли б тільки привернули до нашої великої могили, - як відгомін промовив гетьман, - а тоді вже моя хай і забутою стане.»
Мовчали, тільки останні звуки проспіваної пісні шелестами шовків шатра чіпалися, ніби вираватися хотіли на волю.
«Дивний сон мав я нині, - почав, відступаючи від речі гетьман. - Наче іду кудись через велике, снігом завіяне поле. Ні людей, ні деревини - біло. Небо від землі відділити важко, зливається водно. Тільки ген, на обрію, щось паленіє. Насилу доволікся я туди і бачу: кущ троянди цвіте й пахне. Задивився я на тую троянду, і нараз зима весною взялася, зацвіло, заясніло, потепліло, сніги перекинулися травою, зашуміли потоки, солов'ї в батуринських садах затьохкали... В батуринських садах...»
Не докінчив, тільки пильно на Ганну подивився: «А про Мотрю ти нічого не чула?» - спитав нараз.
Ганна заперечила головою.
«Ні, не чула. Нічого нового, ані доброго... Тягне мене туди!» «Куди?»
«А до них. Там мати, Мотря, брати.»
«Усіх нас туди тягне, Ганно, та не всім судилося повернутись. Ти ще молода, перед тобою майбутність.»
Руку на її голову поклав.
Незчулися, як навколішки перед його постелею стала.
49.
Осіннім вітром від степів повіяло, запах в'ялої трави залітав у гетьманський
намет.
«Душно мені. Впустіть трохи свіжого повітря! Не звідси, - від сходу!»
Мручко підняв шовком підбите полотно й показався табор: вози, коні, люди.
За табором десь далеко шумів Дністер. Висіло осіннє задумане небо, чисте, без однієї хмаринки, тільки птахи по ньому у вирій відлітали довгим сірим шнурком.
Втишилось гамірне літо, золотоволоса осінь стернями мандрувала, шовкову пряжу, срібне павутиння снуючи. Один жмуток із веретена зірвавсь і залетів у намет.
На білу подушку біля білого гетьманового обличчя впав.
Войнаровський хотів його забрати.
«Залиши, хай лежить! - промовив гетьман. - Бог зна, звідкіля прилетіло. Може, й від нас?»
Ганна обтулювала хворого, бо жалувався, що зимно йому. Ніг собі не чує. То знов у жар його кидало, просив, щоб розіпняла сорочку. Лікар з ліком прийшов, налив з плящини на ложку, та гетьман рукою відхилив ложку від себе: «Не треба!»
Орлик до нього приступив. «Прийміть, ваша милосте, поможе», - просив, кланяючись.
«Як умерлому кадило», - відповів гетьман і на устах його появилась гірко-весела усмішка.
Нараз зірвався і сів. «І чого ж ви так принишкли, як черці? Розказуйте щось цікаве. Де Мручко?»
«Я тут», - відповів сотник, стаючи в ногах постелі.
«І ти нині не той став. Чого? Що, зі мною погано? Бачите, птахи теж відлітають, так Бог велів. Не відмінити нам законів природи. Вони сильніші від нас. І нам би таких законів треба, сильних і невідмінних. Подбайте, щоб вони були.»
Голос його дрижав, ломився.
Всі бачили це й хотіли йти. «Може ваша милість заснуть?»
Знову ж ця усмішка на зболілих устах.
«Висплюся ще. Ніч така довга.»
Ніхто не зважувався починати балачку, хоч було про що. По таборі і по Бендерах всякі новини ходили. Та невже ж годилося бентежити хворого плітками? А нічого гідного сказати йому не вміли.
«Всі ми, ваша милосте, раді б одної хвилини вертатись, хоч би й пробоєм крізь трупи і кров.»
«Знаю це. Та головою муру не переб'єш. Треба на слушний час заждати. Козаки того не вміли. Бурею зривались і шуміли, як буря. А нам не шуму треба, лише діла. Добре підготованого діла.»