Запорізько-кримський зв'язок є типовим для Карлових союзів на Сході: це була ланцюгова реакція, де кожен союз прокладав шлях іншому. Лещинський установив зв'язок з Мазепою, гетьман переконав запорожців пристати до шведів, Січ уможливила союз із Кримським ханством, а це, в свою чергу, зробило б імовірнішою угоду з Портою.
Маючи широкі зв'язки й великий досвід, Мазепа всіляко сприяв шведам у пошуку нових союзників. Добре знаючи про те, що на окраїнах царевих володінь люд ставиться до Москви вороже, гетьман подумував про союз усіх протиросійських елементів на півдні. Передбачалося залучити до нього козаків самого Мазепи, запорожців, кримських татар, донських козаків (запорожці підтримували тісні зв'язки з людьми К. Булавіна, а згодом — І.Некрасова), башкирів, калмиків і кубанських черкесів. Цей амбітний план був, мабуть, першою спробою практичної реалізації задуму про утворення антимосковського блоку "меншин" у новопосталій Російській імперії та довкола неї. Вже восени 1708-го та в перші місяці 1709р. гетьман послав делегації до Криму (Д.Болбота, а згодом К.Мокієвського і Ф.Мировича), на Січ, на Дон і, можливо, до некрасовців на Кубань. Брак часу, а також намагання декого з цих людей зайняти вичікувальну позицію зашкодили створенню союзу. Одначе приклад було показано, й за кілька років по тому Мазепин наступник, гетьман у вигнанні Пилип Орлик намагатиметься сформувати далекосяжну протиросійську коаліцію.
Доступ до всіх потенційних союзників забезпечували запорожці. Це добре усвідомлювали не лише Мазепа та Карл XII, і але також і Меншиков та Петро І. Цар і його фельдмаршал погоджувалися, що оскільки спроби втримати запорожців "ласкою" зазнали невдачі, треба вжити суворіших заходів, аби знешкодити наслідки їхнього відступництва. 12 квітня близько! двох тисяч росіян під командуванням бригадного генерала П. Яковлева вирушили Дніпром униз, щоб зруйнувати Січ.
Спочатку росіяни взяли запорізьку твердиню в Переволочи, де вирізали понад тисячу мешканців і знищили козацьку флотилію. Потім поволі рушили далі вниз і 7 травня почали облогу Січі. Перші спроби виявилися невдалими, росіяни зазнали значних втрат. Лише коли прибув із великим загоном українських козаків Гнат Галаган, який незадовго перед тим пішов од Мазепи і який добре знав Січ та її околиці, Яковлев перейшов у наступ. Розуміючи, що не зможуть протистояти об'єднаним силам Яковлева й Галагана, більшість запорожців уночі таємно покинула Січ, залишивши невеликий заслін із 300 чоловік. Наступного дня після запеклого бою Січ захоплено. За царевим наказом усі споруди й укріплення знищено, а полонених страчено. Деяких козаків прибито до дощок і пущено Дніпром на пострах їхнім товаришам. Цар люто помстився запорожцям. Видано наказ знищувати на місці і якнайжорстокіше кожного з них, хоч би де його схопили. Дізнавшись про падіння Січі, Петро І радісно вигукнув: "І так останній корінь Мазепин, із поміччю Божою, викорінено".
Зруйнування Січі справило таке саме враження, як і спалення Батурина. Знову була продемонстрована здатність царя покарати тих, хто завдав йому образи, й нездатність Карла XII захистити своїх прибічників. Знову знеохочено тих, хто подумував пристати до шведів. Хан Девлет-Гірей, усе ще заявляючи про бажання воювати проти росіян, відклав з'єднання своїх сил із Карловими. Зникли будь-які надії принадити донських козаків. Порта, якій росіяни відразу ж повідомили про свою перемогу, стала більше вагатися, чи варто допомагати шведам.
Оголошуючи про цю перемогу українському населенню, цар не торжествував із приводу свого успіху. Він розумів, що Січ була для простого люду місцем порятунку від здирництва старшини. Тому 26 травня Петро І видав низку відозв, де намагався пояснити, чому запорожців треба було покарати, закінчивши заявою, що "запорожці самі винні в нещасті, яке з ними сталося". Становище Мазепи та його прихильників виглядало перед Полтавою справді безрадісно.
28 червня 1708 р. відбулася Полтавська битва. Результат цієї битви, однієї з найвирішальніших у європейській історії, добре відомий. Здобувши перемогу, Петро І не тільки, завдав Кардові XII нищівного удару, але й водночас поклав край спробам шведів створити східноєвропейську імперію. Тим самим цар відкрив шлях до експансії власної молодої імперії. Оскільки про цю битву написано дуже багато, немає потреби зупинятися на ній докладно. Для нас важливіше з'ясувати, що сталося після Полтави з Карловими українськими союзниками.
Можна уявити собі, як приголомшений був Мазепа, коли стало ясно, що битву програно всі його ретельно розроблені плани зазнали краху, і його особиста доля, якби він потрапив до рук росіян, була б жахливою. Не дивно, що коли шведський король, не змирившись із поразкою, хотів знову кинутися в бій, саме гетьман настійливо переконував його тікати. Відступ уцілілих шведських і козацьких сил до дніпровської переправи в Переволочиш був досить організованим . Але на переправі втікачів наздогнала кавалерія Меншикова. За кілька годин після Карла Мазепа з добірними силами (близько тисячі шведів і дві тисячі козаків) перетнув Дніпро й далі втікав до турецького кордону. Близько 13 тис. здеморалізованих шведів і майже 3 тис. українців здалися в полон. Кількасот запорожців, розуміючи, яка доля на них чекає,— схоплених запорожців насаджували на палі,— билися до смерті чи кидалися в Дніпро й тонули. До кінця дня шведське військо перестало існувати.
Не знаючи, що сталося в Переволочній, Карл із маленьким загоном, якому на п'яти наступали росіяни, 7 липня перетнув біля Очакова турецький кордон. Якби не допомога Мазепи та запорожців, переслідувачі, можливо, схопили б шведського короля. Після деяких вагань турецькі власті надали їм притулок і запропонували перебратися ближче до Бендер, що були осідком сераскера (губернатора). Це ознаменувало початок так званого бендерського періоду в житті Карла XII та його шведських і українських спільників.
ЧАСТИНА ДРУГА
БЕНДЕРСЬКИЙ ПЕРІОД
Окрім того факту, що тут був осідок сераскера й головні сторожовий пост на неспокійному північному кордоні Османської імперії, ніщо не вирізняло Бендери, вкрите пилом провінційне місто на Дністрі. Карл XII і його супутник сподівалися пробути тут недовго, маючи намір вирушити через Польщу до Швеції. Проте несподіваний швидкий наступ російських військ у Польщі змусив їх відкласти ці плани. Крім того, з Кримського ханства та Порти долинали все гостріші протиросійські висловлювання. Тому король вирішив залишитися тут довше, маючи надію скористатися з такого перебігу подій. Але навряд чи хто з утікачів міг припустит що вони зостануться в Бендерах на довгих п'ять років.
Хоча і сераскер, і мешканці міста прийняли його добре, Карл XII не поселився в самих Бендерах, натомість наказавши своїм людям спорудити табір у передмісті. Більшість українців зробили так само, отаборившись у Варниці, маленькому селі поблизу Бендер, за яких п'ятнадцять хвилин ходу від шведського табору. Через слабке здоров'я Мазепа зупинився в місті, де був кращий догляд. Однак генеральна старшина, частина якої почала схилятися до того, щоб покаятися перед царем, оселилася в Молдавії, в Яссах. Десь за дев'ять місяців після прибуття Карла XII колонія біженців у Бендерах зросла долучилися кілька тисяч Станіславових прихильників, які під проводом київського воєводи Юзефа Потоцького пробилися з боями через Угорщину та Польщу, щоб з'єднатися зі шведським королем. Таким чином, за рік у Бендерах зібралося близько 8 тис. вигнанців. Із них 500 шведів (згодом їх кількість зросла до 1365), понад. 2 тис. поляків і близько 4—5 тис.— українських козаків. Коли Карл XII почав знову встановлювати зв'язки з різними дворами Європи, місто набуло космополітичного характеру: дипломати, посланці, таємні агенти й військові перетворили Бендери на міні-центр міжнародної дипломатії та інтриг. Карл XII та його союзники дедалі більше розглядали місто як базу, з якої сподівалися відшкодувати втрати, яких вони зазнали під Полтавою та Цереволочною.