Карл XII не міг не зважати на суперечку хоча б тому, що йшлося про величезні кошти. Хоча значна частина його багатств була втрачена, Мазепі все ж таки вдалося привезти з собою два великих і декілька менших мішків із золотими і монетами, два сідлових в'юки з діамантами й іншими самоцвітами, інкрустовану діамантами прикрасу вартістю 20 тис. золотих, шо колись належала турецькому султанові, кілька оздоблених самоцвітами мечів і списів, сотні соболевих хутер і багато інших цінних речей. За приблизною оцінкою, все це коштувало від 750 тис. до 1 мільйона шведських рейхсталерів. Це дорівнювало майже одній чверті доходу шведської корони 1699р. й утроє перевищувало надходження за той самий рік од найбагатшої заморської провінції Швеції — Лівонії. Інша причина, чому король уплутався у цю справу, полягала в тім, що перед Полтавою він уже позичив у Мазепи 60 тис. талерів і сподівався позичити ще в того, хто володітиме скарбами. Очевидно, що він хотів мати кредитором спільника. Тому він призначив комісію в складі всюдисущого Станіслава Понятовського, радників Г.Г. фон Міллера, і Й.Г. фон Кохена та міністра фінансів Клінкеншера, які мали вивчити справу й доповісти йому.
Неприємна суперечка, в яку сторони вступили перед комісією, надто обтяжена подробицями, щоб її переказувати. Одначе вона стосується кількох ширших питань. Чітко зазначалося, що Мазепі, як і більшості попередніх гетьманів, дуже важко було відділяти власність і прибутки свої та Війська Запорізького. Тому-то гетьмани весь час, уживаючи новітнього евфемізму, незаконно привласнювали кошти Війська. Однак дебати, очевидно, показали, що головна причина криється в іншому: в козацькій Україні погано розрізняли приватну й громадську власність. Цілком можливо, шо в ході суперечки з Войнаровським старшина зрозуміла всю складність проблеми й спробувала розв'язати її через кілька місяців, створивши так звану "Бендерську конституцію".
Варто відзначити деякі моменти цієї справи про громадські та приватні інтереси. Коли старшина звинувачувала Мазепу в зумисному об'єднанні своєї приватної скарбниці зі скарбницею Війська (на шкоду цій останній), то Войнаровський відповідав, що в цьому не було нічого нового, бо так робили майже всі гетьмани, в тому числі й Хмельницький. Навіть більше, полковники й сотники в своїх урядах повторювали цю практику. Цікавою й промовистою була його заява з цього приводу. Відповідаючи на твердження старшини, що в інтересах "громадського добра" слід використати багатства для дальшої боротьби проти Москви, Мазепин небіж заявив, що "громадські справи треба ставити вище від приватних тоді, коли вони не валяться до грунту, а лишають надію на недалеку поправу, та коли вони нищать цю надію, природніше видається рятувати особу, життя, здоров'я й усе, що з ним зв'язане". Певно, це було кредо не лише Мазепиного небожа, але й козацької старшини, яка не підтримала спроб гетьмана захистити українські "права й привілеї" від царевих зазіхань.
Дебати показали також, наскільки глибокими були суперечності між Мазепою і старшиною. Критикуючи фінансову практику гетьмана, козацькі урядовці з прикрістю згадували його самодержавні методи і навіть стверджували, що "й москалі, й гетьман наложили ярмо на Україну". Відповідаючи, що йому дивно чути, як "освободителя батьківщини проголошують її гнобителем", Войнаровський зауважував, що його дядько відчував до старшини не так огиду, як зневагу, нерідко картаючи її членів за "їхню невчену мову та брутальні манери". На запитання, чому вона не скаржилася цареві на гетьманові зловживання, старшина відповіла, що не хотіла руйнувати державного ладу, похмуро додавши, що цар "не вірив би й янголові, якщо той доніс би про надужиття гетьмана".
Врешті справу виграв Войнаровський. Вочевидь, він був розумніший і неперебірливіший у засобах, аніж його опоненти. Він підкупив свідків, пообіцявши їм частку багатства, хоча й дуже малу, і дав зрозуміти шведському королеві, що бажає й далі позичати йому гроші на вигідних умовах. (Восени 1709р. Войнаровський позичив Карлові близько 40 тис. талерів, у березні 1710-го — близько 100 тис, і в січні 1711р. — близько 60 тис. рейхсталерів.) Загальна сума позики Мазепи та Войнаровського шведському королеві перевищила 300 тис. рейхсталерів. Оскільки такі операції краще було робити, якщо багатства перебувають у приватних руках, а не під громадським контролем (тобто контролем старшини), Карл XII прийняв рішення, яке його більше влаштовувало.
ОБРАННЯ ПИЛИПА ОРЛИКА НА ГЕТЬМАНА
Коли багатства були визнані приватною власністю, а нет частиною казни Війська Запорізького, посада гетьмана у вигнанні, за тих обставин уже й так обтяжлива, стала ще менш привабливою. А все ж таки це місце треба було заповнити, інакше б козаки, як зауважив Войнаровський, "на зразок циганів розлетілися б по світу". Карл XII також мав свої причини бажати, щоб новий гетьман був обраний якомога швидше. Король обмірковував плани нового наступу проти царя за підтримки Туреччини й усвідомлював, що під умілим проводом запорожці були б йому дуже корисні. Тому наприкінці 1709-го й у перші місяці 1710р. пошук Мазепиного наступника став першочерговою проблемою.
Спочатку сподівалися, що, попри недавні відмови, Войнаровський, маючи в своїх руках таке багатство, може всей ж таки погодитися стати на дядькове місце. Але, прагнучи одержаним багатством скористатися, він повторив, що уряд його не цікавить. І справді, вважаючи себе радше польським шляхтичем, аніж українським козаком, Войнаровський почав знатися з польськими та шведськими аристократами й дав зрозуміти, що з українцями не хоче мати справи. Іншим можливим кандидатом був Дмитро Горленко, енергійний і амбітний прилуцький полковник. Однак його кандидатура не дістала схвалення Карла XII. Вибір старшини й підтримка шведського короля впали на Пилипа Орлика, генерального писаря Війська Запорізького — можливо, найрозумнішого й, безумовно, найосвіченішого з-поміж мазепинців.
Коли до нього звернулися в цій справі, Орлик відповів без жодного ентузіазму. Доля емігрантів була безрадісна, а гетьманство могло лише ускладнити становище людини, яка б за нього взялася. До того ж Орлик боявся (й не безпідставно), що витрати на уряд, на дипломатичні місії, на допомогу в прохарчуванні та озброєнні запорожців достанку вичерпають ту невелику кількість золота й самоцвітів, які йому вдалося вберегти від "ненажерливої фурії ворога". Але великий тиск учинив Карл XII, а Войнаровський, прагнучи владнати питання з наступництвом, дав Орликові незначну суму — З тис. дукатів— на покриття деяких гетьманських видатків.
Усвідомлюючи обмеженість свого вибору й боячись розгнівати короля, Орлик неохоче згодився на гетьманство. Але тільки на певних умовах: Карл XII мав чітко і офіційно заявити про свої зобов'язання щодо України. Зокрема, Орлик вимагав од короля запевнення, що той не замириться з росіянами, доки "московське ярмо не буде знято з України й країна не повернеться до своїх давніх вольностей". Карл XII погодився і 10 травня 1710р., невдовзі після церемонії виборів, видав "Diploma assecuratorium pro duce et ехегсі zaporoviensi", де зобов'язався допомагати, українцям у їхній боротьбі проти Москви й боротися за права та привілеї українського народу й Запорізького Війська.
Орлик не був, уживаючи поширеного в ті часи вислову, "справжнім сином вітчизни",— він народився не в Україні. Його далекими предками були чеські (богемські) дворяни, що покинули Чехію під час Гуситських воєн XVст., емігрували до Польщі й осіли в Кракові. В XVIIст. одна з гілок роду рушила далі на схід, де поблизу Вільна, в Ошмянському повіті, одержала землю. Там, у селі Косуті, 11 жовтня 1672р. й народився Пилип Орлик. Шановані, але бідні, його батьки творили мішаний шлюб: батько Стефан був католиком, він загинув 1673р. під Хотином, б'ючися з турками за Річ Посполиту й віру християнську, мати Ірена, уроджена Малаховська, походила з православної родини. Це змішане релігійне походження великою мірою пояснює, чому впродовж усього життя Орлика приваблювали питання релігії й теології.