Не тільки Карлові XII висловлював гетьман свої протести — він адресував їх і найвищій мусульманській владі, османському султанові Ахметові III. З липня султан прихильно відповів на гетьманові скарги. В едикті, направленому бендерському сераскерові Мехметові-паші, султан спочатку відзначив дружній прийом, який козаки влаштували татарам, і потім, висловивши різке невдоволення діями татар, наказав сераскерові повернути додому всіх українських полонених, що опинилися в Бендерах, Кілії, Ізмаїлі та Білгороді. Але на той час було вже пізно рятувати втрачені політичні та військові переваги.
Коли козаки кинулись обороняти від татар свої домівки та Родини, Орликове військо, що так швидко зросло за рахунок приєднання великого числа правобережних козаків, так само швидко розтануло. Орлик знову залишився з трьома чи чотирма тисячами запорожців, з якими він і починав. На відміну від попередніх песимістичних послань, російські урядовці тепер задоволено повідомляли, що не лише козаки, а навіть селяни повернули проти татар. Так само, як раніше на Лівобережжі, за жахливі спустошення, вчинені його союзниками на правобережних землях, звинувачено Орлика. Ще багато десятиліть по тому, особливо в містах і заселених районах Правобережжя, Орликове ім'я буде пов'язане з прикрими спогадами про орду. Ясна річ, в очах українського населення справа Орлика та його однодумців і політичні альтернативи, що їх вони представляли, зазнали непоправного удару. Крім того, ця катастрофа глибоко вплинула на самого Орлика, на його майбутні політичні плани й ставлення до мусульманських союзників. Наступний період Орликових стосунків із ханом та його османським сюзереном свідчитиме про гіркі плоди цього досвіду.
ТУРЕЦЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ
Після невдалої спроби відшкодувати свої втрати за допомогою сили й за підтримки татар, емігранти-мазепинці намагалися через посередництво Порти досягти своєї мети дипломатичними засобами. Основу для цих зусиль створила перемога турків над росіянами на Пруті 1711р. На проведених після цього мирних переговорах "питання України", як писав визначний польський історик Юзеф Фельдман, "відсунуло всі інші проблеми на другий план". Тому треба детальніше розглянути, чому це питання відігравало таку важливу роль.
Наляканий зосередженням ворогів на півдні, Петро І завдав випереджувального удару по румунських князівствах. Але царева поспішність і самовпевненість призвели до згубних помилок. Вирвавшись зі своїм військом уперед, Петро І залишив далеко позаду обоз і підкріплення. До того ж він прорахувався щодо масштабів підтримки, яку могли надати йому молдавський і волоський господарі (так само колись помилився Карл XII в Україні). В результаті цар і все його військо в липні 1711р. були оточені в Молдавії, на річці Прут, незмірно більшими силами турків і татар.
Для Порти, вже давно стурбованої російською експансією на півдні, це була нагода завдати ворогові нищівного удару. Але замість захоплення в полон (чи знищення) царя та його війська, великий візир Мехмет Балтаджі дозволив росіянам вийти з оточення. За це Петро І пообіцяв віддати Порті Азовську фортецю, зруйнувати Таганрог і російські фортеці на Дніпрі, піти з України й не втручатися більше в українські та польські справи. Пізніше, оцінюючи цю угоду, історики завжди дивуватимуться, чому великий візир дозволив цареві прослизнути йому крізь пальці. А проте з погляду Порти поступки, яких Мехмет Балтаджі домігся від росіян, були великим успіхом, бо вони, здавалося, давали туркам далекосяжний трофей — контроль над чорноморським узбережжям.
Однак, незважаючи на російські поступки, Порті було ясно, що її тогочасна перевага в Причорномор'ї лише тимчасова і, щоб перетворити ці здобутки на постійні, царевих обіцянок замало. Розглядаючи засоби, які дали б змогу твердо запанувати на тих теренах, турки воскресили проект створення васальної козацької держави в Україні. Спроби здійснити цей проект Порта робила вже не раз: за гетьманування Богдана Хмельницького (1648—1657), його сина Юрія (1659—1663) та Петра Дорошенка (1665—1676). Але через українську внутрішню політику та втручання Росії ці спроби зазнавали невдачі. Тепер, 1711p., настав, здавалося, слушний момент, аби ще раз спробувати створити васальну козацьку державу. Саме з цієї причини турки зненацька виявили великий інтерес до українського питання й до Орлика та його сподвижників.
Проте існувала одна проблема, яку треба було розв'язати, перш ніж між українцями та Портою могло дійти до порозуміння. Це була проблема Карла XII. Шведського короля не радував інтерес турків до українських емігрантів: він боявся, що це може втягти Порту в затяжні переговори з царем і відвернути від продовження війни проти Росії. Якби так сталося, Карл утратив би єдину можливість завдати удару по Росії на її вразливому південному фланзі. Підхід Мехмета Балтаджі був протилежний: він прагнув гарантувати безпеку північних кордонів Османської імперії шляхом переговорів, заснованих на Прутському договорі. Сутичка між великим візирем і шведським королем стала неминучою.
У цьому конфлікті Орлик опинився поміж двома вогнями. Порта й татарський хан запрошували його (власне, наполягали) прибути до Константинополя на переговори. Проте Карл XII, який уважав гетьмана своїм васалом, заборонив йому їхати. Король заявив: "Порта навряд чи хоче й може звільнити вашу батьківщину від московського ярма; очевидно, вона навряд чи може змусити москалів виконати статті, за якими вона [Україна] має повернутися до свого давнього стану".
Тим часом як сам Орлик стояв на боці Карла XII, старшина та запорожці наполягали, щоб гетьман і козацькі делегації поїхали до Константинополя. Поступаючись тискові своїх колег, Орлик разом із делегацією провідних емігрантських діячів вирушив 31 жовтня 1711р. до турецької столиці. Дорогою їх перестрів Густав Солдан, один із головних міністрів Карла XII. Очевидно, король пригрозив, що не матиме з українцями жодних справ, якщо Орлик поїде до Порти. Після тривалої суперечки досягнуто компромісу: українська делегація поїхала до Константинополя, а сам гетьман повернувся до Бендер. У наступні роки Орлик не раз оплакуватиме той факт, що за особисту відданість Карлові XII тоді та в інших випадках йому довелося заплатити велику політичну ціну.
УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКІ ПЕРЕГОВОРИ
Хоча неодноразово висловленого прохання Девлет-Гірея і Мехмета Балтаджі прибути до столиці гетьман не виконав, до складу делегації, яка його представляла, ввійшли найдосвідченіші й найповажніші серед українських емігрантів особи, такі як керівник делегації прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний суддя Клим Довгополий, генеральний писар Іван Максимович (ці троє були також у складі делегації, що укладала договір із татарами) та генеральний осавул Григір Герцик. Окремо згадано в акредитаційному листі кошового Костянтина Гордієнка як спеціального представника запорожців. Головна мета делегації полягала в тому, щоб виробити точні умови сподіваного виведення російських військ і з України й обговорити характер відносин козаків із Портою.
Орлик дав своїм представникам докладні інструкції щодо двох головних питань майбутніх переговорів.
У питанні російського виходу з України гетьманові побажання були такі:
щоб росіяни назавжди пішли з обох частин України та зреклися будь-яких майбутніх претензій управляти нею;
щоб Україною правив гетьман Орлик, його уряд і його наступники, без жодного стороннього втручання;