Григор визнав, що запорожці мають "бурхливу й непостійну вдачу" й інколи дають волю хвилевим почуттям. Але він приписував їхні анархічні нахили бракові сильного командира, який встановив би серед них військову дисципліну. Ясна річ, старший Орлик міг би те зробити, і це була ще одна причина звільнити його з Салонік. Григор нагадав візиреві, що загалом татари мусять бути заінтересовані в тому, щоб мати запорожців на своєму боці, і що дії кількох негідників не повинні заступати спільних інтересів обох народів. Урешті Хасі Алі-ага визнав слушність його аргументів і сказав, що радитиме-ханові зберегти протекцію над запорожцями, "оскільки вони відкидають москалів та поляків і не мають іншої підтримки, крім допомоги від нас".
Перш ніж покинути Бахчисарай, Григор одержав важливі листи від хана до Людовіка XV, Станіслава, Вільнева та Орлика. Каплан-Гірей запевняв своїх кореспондентів у найкращих намірах і обіцяв активну підтримку. Таким чином, Григорову місію до Криму загалом можна вважати успішною. Так, очевидно, вважав і Вільнев, коли 14 листопада Орлик- молодший приїхав до Константинополя.
Існувало кілька причин, чому, на відміну від невдачі в Туреччині, в Криму Григор здобув успіх. По-перше, татари завжди були чутливіші до російської експансії на південь і вже давно усвідомили потребу співпраці з запорожцями проти спільного ворога. По-друге, повернення Каплан-Гірея та його прихильників (майже всі вони брали участь у подіях бен-дерського періоду) забезпечувало Орликам розуміння їхньої мети й проблем, яким не відзначалися попередні хани Саадет-Гірей чи Менглі-Гірей II. Нарешті, при бахчисарайському. дворі, на відміну від Порти, росіяни майже не мали впливу й тому не могли діяти на шкоду гетьмановим інтересам.
РОЗВ'ЯЗКА
Перша половина XVIIIст. в Європі позначена низкою конфліктів, пов'язаних з престолонаслідуванням. Оскільки вони були передбачувані, сторони мали час приготуватися до майбутніх зіткнень. Саме так сталося з польським престолом. Здоров'я Августа II рік за роком погіршувалося. Протягом цього часу Лещинський робив відчайдушні зусилля, аби здобути підтримку Франції, Англії, Голландії, Туреччини й Криму. Він також розраховував на допомогу Орлика та його "української революції". Але й держави, які опиралися обранню Лещинського, тобто Пруссія, Австрія та Росія — "Союз чорних орлів", також мали час приготуватися. Після деяких вагань вони врешті згодилися підтримати кандидатуру Августа III, сина Августа II. Тим часом росіяни, знаючи про контакти Лещинського з Орликом, почали вживати необхідних військово-політичних заходів на випадок, якщо конфлікт у Польщі пошириться до російсько-турецького кордону й зачепить Україну.
З погляду Росії Україна мала всі передумови для того, щоб стати зоною неспокою. Орликова діяльність за кордоном, небезпечна близькість запорожців, постійна загроза нового вторгнення татар і турків давали досить підстав тривожитися. Крім того, в Петербурзі добре знали про поширене в Україні невдоволення російським правлінням, особливо серед визначальної з політичного погляду верстви — старшини. Тому доки зберігалася небезпека війни з турками, а надто вкупі з польським конфліктом, російські діячі надавали українським справам великого значення.
УКРАЇНА ПІСЛЯ ПЕТРА І
Спочатку смерть Петра І не викликала в Гетьманщині великих політичних змін. Обрання нового гетьмана й далі відкладалося, а Полуботкові спільники — Савич, Чарниш і, пізніше, Апостол — залишалися в ув'язненні в Петербурзі. Тим часом над українцями панувала Малоросійська колегія, яка прагнула глибше врости в цю землю.
27 травня 1726р. Вельямінов попросив Сенат "задля ефективнішого ведення справ" перевести колегію з розшташо-ваного біля російського кордону Глухова вглиб України, скажімо, до Ніжина чи Прилук. Він також просив дозволу спорудити будівлю, придатну для розміщення російських чиновників. Але найважливішим було прохання колегії, аби її члени залишалися на своїх посадах постійно й не підлягали заміні. Не відстаючи від чиновників, російські офіцери в Україні також прагнули влаштуватися зручніше. 23 червня 1727р. Військова колегія попросила для десяти розташованих у Гетьманщині полків права на постійне розквартирування.
Не всі з цих пропозицій були зустрінуті в Петербурзі прихильно. Верховна таємна рада, найважливіша імперська установа за правління Катерини І та Петра II, відхилила прохання військових про сталі квартири й петицію Вельямінова про переведення колегії. Ці ухвали свідчили про більшу чутливість до нарікань українців. (Десь у той час російський Урядовець у Гетьманщині з тривогою повідомляв до Петербурга: "Про колезьких членів.., як від гетьмана та від інших чую, великої завдано кривди тутешньому народу, і буде, кажуть, багато чолобиття, що й показується по справах, як на членів, так і на піддячих".)
На засіданні Верховної таємної ради 11 лютого 1726р. Меншиков, Ф.М.Апраксін, Г.І.Головкін і Д.М.Голіцин обговорювали пропозиції щодо поступок українцям. Рада вирішила рекомендувати Катерині І, "поки ще з турками до розриву не дійде, до тих місць заради задоволення та приголублення тамтешнього народу, вибрати персону видатну і вірну з них, малоросіян, у гетьмани" . (Між іншим, саме на цих примирливих тенденціях та на особистих контактах із голштинським герцогом — також членом ради, пов'язував у той час Орлик свої сподівання на амністію.) Крім того, рада дійшла висновку про доцільність знову будувати відносини на базі традиційних умов, тобто на Переяславській угоді. Нарешті, Малоросійській колегії вирішено дати інструкції, аби вона обмежилася функціями найвищого апеляційного суду й перестала втручатися в управління Гетьманщиною. Як слушно зауважив Крупницький, ці пропозиції ради були компромісом: традиційні українські права відновлювалися, але колегія, хай і з меншими повноваженнями, залишалася.
За кілька тижнів ці пропозиції викликали різко негативну реакцію одного з членів ради П.А.Толстого, який заявив, що він "того, щоби в малій Росії знову гетьманові бути, радити не може, позаяк блаженної пам'яті його Імператорська Величність із тим наміром гетьмана в Україні не настановив і в полковників та старшини владу зменшив, щоб Малу Росію до рук прибрати, і таким чином у полковників і старшини з підданими дійшло вже до чималої сварки, і якщо нині там гетьмана настановити і йому, а також і старшинам владу, як раніше, дозволити, то за теперішнього стану справ між Росією й турками є велика небезпека якихось небажаних наслідків".
Це відлуння української політики Петра І справило неабиякий вплив на Катерину І. Вона відхилила рекомендації ради й погодилася лише на одну поступку: дозволити повернутися в Україну затриманим у справі Полуботка, надто ж високо шанованому миргородському полковникові Данилові Апостолу (але тільки за умови, що він залишить у Петербурзі як закладника свого сина). Влада Малоросійської колегії в Україні здавалася тоді міцною як ніколи.
Одначе в цей час загроза для колегії з'явилася з несподіваного боку. Після смерті 6 травня 1727р. Катерини І Меншиков, призначений опікуном Петра II, фактично став регентом імперії. Цей давній заклятий ворог Мазепи та Орлика тепер перетворився на захисника українських прав. Що стояло за і несподіваною симпатією могутнього Меншикова до України та його ворожістю до колегії?
Кажучи просто, йшлося про гроші. Як уже згадувалося, Меншикову належало в Україні 55 175 селян, тобто він був одним із найбільших землевласників країни. Коли колегія запровадила свої податки, царевому фаворитові було завдано відчутного удару. За царювання Петра І він утримувався від протиборства з Вєльяміновим та його урядовцями, але невдовзі по смерті царя між Меншиковим і колегією спалахнув конфлікт з приводу податків. Доки правила Катерина І, Вельямінов міг розраховувати на підтримку Петербурга. Але щойно до влади прийшов Меншиков, доля колегії була вирішена. Один із перших указів ради, виданий менш як за тиждень після смерті імператриці, забороняв росіянам набувати землі в Україні, "щоб від того малоросіянам ні найменшої кривди не було завдано". Вочевидь, Меншиков удався до цього заходу, щоб не пустити до Гетьманщини російських конкурентів. Тим же указом скасовано податки, що їх наклала колегія, та подушний податок на утримання російських військ. 16 червня рада ухвалила передати нагляд за українськими справами від Сенату назад до Колегії закордонних справ. У липні зміщено Вельямінова. Йому наказано прибути до Петербурга з усіма звітами колегії. Ліквідацією колегії зроблено останній крок до відновлення форм, якщо не змісту, української автономії.