Значення цієї події як поворотного пункту в житті й діяльності Орлика годі перебільшити. Саму підставу двох десятиліть політичного прозелітизму зненацька вибито гетьманові з-під ніг. Тепер стало майже неможливим, навіть теоретично, претендувати на важливу роль в Україні й серед козаків. В очах своїх французьких і польських прихильників Орлик перетворився на напівприватну особу. Хоча крок, що його зробили запорожці, відразу не позбавив гетьмана всієї корисності (реальної, чи потенційної) для його союзників і співвітчизників, він засвідчив той факт, що Орликова політична роль драматично зменшилася.
Орлик не бажав змиритися з новою ситуацією й докладав усіх зусиль, щоб змінити її на свою користь. Ще до того, як запорожці остаточно вирішили зректися татарської протекції, він намагався переконати їх, що вони роблять помилку. Як стверджував Орлик, його лист прибув на Січ того самого дня, що й посланці імператриці з багатими подарунками. Зібрано раду, яка мала вирішити, чиї аргументи переконливіші, і багаті дарунки переважили доводи розуму й обов'язку. Орликові прохання були, як завжди, довгі й багатослівні. Головні аргументи гетьмана можна поділити на три категорії: політичні, ідеологічні та прагматичні.
В політичних не було нічого нового. Як і в листах до запорожців, писаних 1720—1721pp., гетьман змальовував велику протиросійську коаліцію, що охоплює більшість європейських країн і Османську імперію. "Московщина" перебуває в політичній і військовій ізоляції і незабаром буде розгромлена. Він картає запорожців, що в той час, коли турецькі і татарські війська знову готові виступити проти росіян і з'явилася реальна нагода визволити вітчизну, вони дали задурити себе брехливими російськими обіцянками й переходять на бік тих, які напевно програють у майбутньому конфлікті.
Що стосується ідеології, то гетьман у вигнанні виступив речником класичної мазепинської позиції. Він перелічив, як Москва від часів Хмельницького систематично обмежувала права України, поєднуючи обман і силу. Найбільшого розмаху ця сваволя досягла за Петра І, коли здійснено відкритий і жорстокий наступ на українську автономію, що виявився у спробі зліквідувати Гетьманщину й замінити її Малоросійською колегією, яка лише прикривала обсадження керівних посад в Україні росіянами. З очевидних причин Орлик не говорить про зміни, запроваджені 1727р. Гетьман дивується, як запорожці можуть бути такі дурні, щоб довіряти росіянам, "як тепер цілий народ український, братія ваша, родичі й одноземці ваші, жалісно і слізно на себе нарікають", що не послухали "зичливих і правдивих славної пам'яті небіжчика гетьмана Мазепи пересторог". "Зважте тоді,— закінчує Орлик,— вашімосць добрі молодці, Військо Запорізьке, до яких ідете чи пішли приятелів!".
Нарешті, гетьман порушив технічну, але дуже важливу проблему. Якщо запорожці покинуть ханство й перейдуть до росіян, то де їм дозволено буде поселитися? Їхні традиційні землі між Самарою й Ореллю залишаться, як гарантовано російсько-турецькими договорами 1711, 1712 та 1713pp., під турецькою й татарською юрисдикцією. Певно ж, вони не такі наївні, аби сподіватися, буцімто росіяни зважаться на війну з Туреччиною, щоб відвоювати для запорожців ті дикі поля. Немає для них місця й у Гетьманщині чи Слобожанщині. Тому — тут Орлик повторює один із своїх давніх і найулюбленіших аргументів — росіяни переселять запорожців на пустельні землі за Волгою, далеко від їхньої батьківщини.
Була певна іронія в тому, що гетьман, після довгих років знемагання в турецькій неволі, де він постійно оплакував своє перебування в "тому безбожному Вавілоні", нині закликав запорожців залишатися під владою "невірних". Як твердив Орлик, причиною його гніву й розчарування було те, що своїм Учинком запорожці зруйнували всі його політичні плани, Роздратувавши татар і осоромивши його не тільки перед Портою, але й перед французьким, польським і шведським монархами, які були "від мене багатьма листами... запевнені й Добре повідомлені про мужність, відвагу та про постійний і непорушний... Війська Запорозького одностайний і поприсяжний до визволення вітчизни замір і задуми".
Запорожці відповіли також не без іронії. Вони ввічливе й шанобливо заявили, що в разі турецько-російської війни не бажають опинитися в ситуації, коли муситимуть воювати на боці мусульман проти своїх християнських братів. Знаючи Орликові релігійні почуття, вони наголошували: "...Якщо б ми пішли за ним, Ханом, і за вами, Гетьманом, на допомогу проти війська Ї[ї] І[мператорської] В[еличності], то як Орда не звикла містечок добувати, тільки людей наших християнських набрала б, як у минулі роки (1711 і 1713) під Білою Церквою і під слободами, і, вступивши в Крим, із собою в неволю вічну погнала, то певне вже б тоді особливу не-милість од Бога за плач християнський і за пролиття крові невинної і прокляття вічне одержали". До того ж запорожці висловили поважний сумнів, чи хан, навіть якщо він завоює Україну, віддасть її цього разу Орликові. Тому вони радили-своєму колишньому гетьманові припинити свої намагання й просити прощення, як зробили вони. Схожого листа запорожці послали Каплан-Гіреєві, подякувавши йому за гoстинність.
Хоч якою неприємною і болісною була Орликові ця відповідь, він не відступився й далі обстоював свою думку про запорозькі землі. Листи обох сторін ставали щораз різкішими. Коли запорожці написали в одному з листів, що землі між Ореллю й Самарою їхні тому, що вони здобули їх мечем, колишній гетьман заперечив, що ті землі були здобуті лише з допомогою турків за Дорошенка. Певно, це роздратувало запорожців аж настільки, що вони у відповідь висунули проти Орлика особисті звинувачення. Вони написали російським урядовцям, що колишній гетьман так неухильно підтримує турків, бо Порта пообіцяла йому та його нащадкам право власності на землі, які він допоможе привести під сюзеренітет Туреччини. Таким чином, пов'язані з "революцією в Україні" Орликові розумування, Станіславові надії й ханові сподівання закінчилися гострими взаємними звинуваченнями між колишнім гетьманом і запорожцями.
ОСТАННІ СПРОБИ
За свідченням Григора Орлика, втрата Запорізького Війська ввергнула його батька в "жахливий відчай". До цього додавалася ще й та обставина, що колишній гетьман не тільки цілковито залежав од примх турків і татар, а й не мав жодного опертя, щоб домагатися якоїсь влади чи впливати на хід подій, що могли мати вирішальне значення для його особистої долі та долі України. Ситуація ставала нестерпною, й наприкінці 1734 — на початку 1735pp. він спробував зорганізувати військову силу, За фінансової підтримки турків і французів Орликові вдалося зібрати близько тисячі своїх давніх прибічників, запорізьких розкольників і мандрованих козаків. Неабияк підбадьорило його прибуття славетного козацького ватажка Сави Чалого з кількома сотнями вершників. Давні колеги Орлика Федір Нахимовський, Федір Мирович та Іван Герцик дісталися до нього в Каушани, утворивши кістяк його штабу. Хан, здавалося, був задоволений Орликовими спробами й знову написав про нього французькому королеві.
Але Орликових коштів виявилося замало, щоб утримувати значну військову силу. В самій Польщі Станіслав, зі справою якого Орлик (хоча й ставився до неї без особливого захоплення) був так тісно пов'язаний, зазнавав поразки й мав ось-ось утекти з країни від наступу російських військ. З огляду на це хан, що мав намір прийти на допомогу Лещинському, відклав вторгнення в Польщу. Внаслідок цих обставин, якраз перед початком воєнних дій між Туреччиною і Росією (російський кабінет міністрів оголосив війну Порті 14 червня 1735p.), колишній гетьман мусив розпустити своє військо й разом зі штабом відступити до Бендер, щоб зачекати дальшого розвитку подій.
Хоча Орлик не міг вести проти росіян військових дій, він виявився корисним туркам і татарам як дорадник, інформатор і підбурювач проти росіян. Справді, останні роки участі Орлика у військових і політичних конфліктах на турецько-російському кордоні позначені цим новим видом діяльності. Вже в серпні 1734p., щойно гетьман перебрався ближче до українських земель, російська імператриця скаржилася, що "Орлик не тільки таємно поширює й далі свої інтриги й злісні намови проти нашої імперії, але цього року він був присланий до кримського хана й там, поблизу наших кордонів, він творить серед наших малоросійських підданих хвилювання і підбурювання до ворожих дій проти нас, а особливо сутички й незгоду між нами та Портою". В іншому повідомленні зазначалося, що діяльність колишнього гетьмана вкрай небезпечна, бо він "у Порти, а особливо у кримського хана, У великій пошані".