— Держись! — кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усі боки.
Й вона радісно відгукувалася:
— Держусь!
Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою річкою, ще більше вогнище, й отаман корогоду потяг усіх із кручі додолу. Знявся несамовитий вереск, і виляск, і басовите гигикання, зміїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прірву, й од реготу, не можна було нічого почути, та ніхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою. Збігаючи зі стрімкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тільки вдвох із Славкою. Вже коли круча кінчалась, дівчина так шалено бігла в темряві, що, спіткнувшись, упала просто в обійми хлопцеві.
Вони так і застигли, самі в чорноті ночі, радісні, й перелякані, й без міри щасливі.
— Ти чого? — сказала дівчина й випручалась.
— Нічого.
Людота взяв її за гарячу руку й пошкріб дівчині пальцями долоню. То вже був усім відомий знак, і Славка спробувала висмикнути руку.
— Ти що мене деремезиш?
Людота мовчав.
— Якщо рікти-ймеш, що любиш мене, то...
— То й що?
— То лжа є! — підвищила голос дівчина. , Ковальчук сказав:
— А таки ж люблю.
Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальців, які й досі деремезили їй гарячу спітнілу долоню, й промовила:
— І я тебе люблю. Ще з того літа запав єси мені в душу.
— Й ти-с мені запала з того літа, — визнав хлопець і цмокнув її в щоку. Дівчина сахнулась:
— А се що ради?
— Підеш за мною? — замість відповіді, спитав він.
Славка глибоко зітхнула:
— Мене за тебе не пустять.
— Хто?
— Хто?.. Й княгиня, й князь... і...
— Хіба вітця не маєш?
— Маю.
Вони помовчали, тоді Людота сказав:
— А я тебе вмикну.
Вона знову зітхнула.
— Сам не схочеш.
— А то що ради?
— Бо я...
Вона зайшлася гірким плачем і плакала довго й невтішно. Нарешті трохи вгамувалась.
— Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?
— Смерд! — гордовито відповів хлопець.
— А я-м... челядниця. Роба. Зумів єси?
— Ні! — вперто відповів хлопець. — Умикну тебе, й годі.
Й потяг далі, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало світло великих купальних вогнищ. Він увесь тремтів, і дівчина теж тремтіла, це він одчував, міцно тримаючи її гарячу руку в своїй руці...
З неба капали зорі, великі й рясні, Людоті навіть здавалося, що він чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нічного неба. Він дививсь угору й намагався думати про ті зорі, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозуміле, аж робилось лячно й моторошно на душі, й він повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Від самого сього душу поймало тепло й радість, і не хотілося думати про таємничі холодні зорі й про те, що буде взавтра, коли кінчиться коротка, найкоротша в літі купальна ніч.
— Заснула-с? — тихо спитав Людота.
Й дівчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:
— Он зоря покотилася. Видиш?
— Виджу.
— Пощо воно є так, що й людина зорить і на небі зорі?
— То вічі русинів, що відійшли в ірій.
— А вірій на небі?
— На небі.
— Й ті люди видять нас?
— Мабути.
— Страшно.
— Що ради?
— Бо то суть нави.
— Нави не страшні. Страшні перевертні, вовкулаки й упирі. Ті, що на небі, не страшні.
— Однаково страшно, — мовила дівчина й довірливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них ішли дві тіні, й вони внишкли. Славка почала шепотіти якісь відвороти, але тіні виявилися хлопцем і дівчиною. Хлопець той казав:
— Умикну, ось видіти-ймеш.
А дівчина застерігала:
— Отець ноги тобі переламне.
— Хай ламне, однаково вмикну.
Й пройшли далі.
— Ти не страхаєшся? — спитала Славка.
— Ні. Хоч нехай там що. Забіжімо кудись. У Дерева, чи в Сівер, чи на Луги.
— Лугарі обітні: не водять жін.
— Тоді підемо на Дунай або в Галицькі гори.
Славка не відповіла. Він устав і потяг її за руку:
— Ходімо.
— Куди? В Галицькі гори?
Людота засміявся:
— Ні, ще не в гори. Ходімо до гурту.
Вони збігли до річки, яка тихо дзюрчала в пітьмі, тоді побралися берегом угору, де блискали вогні. Коло багаття з сього боку сидів сивий дід у старій ягнячій гуньці й грав на восьмиструнні гуслі, сам собі приспівуючи. Поряд сиділо й стояло душ із двадцять юнаків і юнок. Дівчата були простоволосі, й Славка тільки тепер схаменулась:
— А мій вінок?
Тоді потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зів'яле повиття в річку. Вінок поплив, не занурюючись, але Славка не співала вслід йому, бо співати, щоб віночок знайшов їй ладу, зовсім не треба було. Й коли вода віднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дід уже доспівував якусь, певно, довгу думу, бо тільки в цікавих і довгих дум такі закінчення, як у сеї.
— Такої сте хотіли? — поспитав дід у молоді.
— Такої! Такої! — загули хлопці й дівчата.
— Тоді бувайте живі й здорові, а я-м пішов до своєї хижі.
— Діду, ще однієї, тоді й до хижі! — озвався передніший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вінками. Всі похопилися:
— Ще, ще однієї, діду!
— Ще хоч однісінької!
Дід хитро мружився до них і впиравсь, але всі знали, що заспіває ще однієї, й наполягали гуртом.
— Тоді я вам не думу, а бувалину, — нарешті згодився гусляр. — Хочете?
— Хочемо.
— То слухайте. Про Київ город хочете чи про язву морову?
— Про Київ город.
— Нехай. Тож були собі між та жона й мали вони чотирьох дітей: синів Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну — Либедицю. Коли отець їхній помирати здумав, то покликав до себе дітей своїх та й рече: «Осе, діти мої, прийшов мій духодав. Не є в мене нічого: ні золота, ні серебла, ні горючого каменю бурштину. Є у мене тільки три гори пліші. Мислив єсмь, як вас поділити, й так ділю: хто найвище стрибне, тому вищу гору віддам, а хто нижче, тому нижчу».
Стрибнув молодший, Хорив, і доскочив коневі до стремена, й отець віддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший і доскочив коневі до сідла. Отець дав йому вищу гору.
Тоді стрибнув старійший і перескочив коневі на той бік. Отець і віддав йому найбільшу й найвищу гору. А четвертій, сестрі, красній Либеді, нарік воду й берег річки, що оббігала всі три братні гори.
Тож помер отець, а діти зосталися жити там, де заповів їм. Щек ловив звіра, бо був гострооким стрільцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарійший брат, Кий, держав переправу на Залозній путі через Почайну й Дніпро, де збиралися гості з усіх чотирьох вітрів і звозили всякі добра, й скіт, і куни з усіх язик. Кий згородив город на горі своїй і княжив у роді своєму, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то літ тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звідтуду й пішла земля Руська, й сини Києві, й онуки Києві в ній суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до братті своєї:
«Браттє й ти, ясна сестрице Либедице...»
Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й відчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дівчина стояла злякана й ховалася йому за спину.
— Ти чого? — спитав Людота.
Й дівчина прожебоніла:
— Втікаймо!
— Пощо?
— Бо Малко...
Людота глянув у той бік, куди зирила вона. З кручі спускався гладкий домажирич.
— А нехай собі! — мовив хлопець. — Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай підступить! — і торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.
— Утікаймо, завидить! — надміру хвилюючись, мовила дівчина й поза спинами шаснула в пітьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина біла сорочка розтанула в ночі, гайнув услід гукаючи: