Вертався в малій раті, бо дорогою тисяцькі лишалися в своїх землях або ж ізбочувались на інші шляхи, що мали привести втомлених смердів до рідних вогнищ. І вже коли поминули Вишгородець і на Старій горі завидніли київські засіки й вежі, дві стріли цівнули в Богдана покрай самого вуха й забриніли на високому стовбурі молодого дубця. Вони так і стриміли поряд, короткі, товсті, випірені білими лебедячими пір'їнами. Богдан підійшов і висмикнув їх, а потім, у нападі запізнілого шалу, потрощив і кинув під ноги. Сонце вже сховалося за Дібровою, й ліс був чорний і таємничий. Кілька можів, що кинулися вслід за напасниками, повернулись о порожніх руках.
Борислав нервово сміявся:
— Встрашилися сте лісового? Жін би вам на печі лапати, а не татів у лісах.
Гатило тільки махнув рукою, й усі потягли до городу Києвого, де вже біля Полудневих воріт чекали побідників кияни. Молоді жони й дівчата заспівали своєму князеві славу й піднесли на взорочному рушникові хліб та сіль, Богдан уклонився їм з коня й попрямував до свого двірця, що височів над усім Києвим городом. Борислав із Вишатою пішли за ним у терем, почоломкалися зі старою княгинею, торкнулись підлоги руками, коли навстріч, із хлопчиком на руках, вийшла бліда й змарніла Русана. Не відповівши на її схиляння, Богдан узяв малого Юрка й стомлено сів на ближній краєчок столу.
— Сукупляй, княже, рать стару й молоду, — промовив Борислав. Він і досі стояв, так само, як і Вишата, коло прочинених дверей, і всі троє думали одне й те ж.
— Супроти діда свого? — поспитав Богдан. — Він є роду мого, брат моєму рідному дідові. То що речеш, боляре? Супроти діда?
— Од діда, княже.
Сей голос пролунав з темного покуття світлиці, й усі троє рвучко зобернулися в той бік.
— Ти хто єси? — спитав цибатий болярин. Там рипнула важко лава й почулися кроки. В сю мить із сіней унесли запалену свічу, й усі побачили високу постать із лискучою головою та довгим чубом оселедця над чолом. То був луганський кошовий князь Годечан.
— Од діда свою дружину сукупляй, Богдане. Ниньки по мені стрілу пускали. Я-м злапав одного й вельми мучив. І він рече: «Прийняв тебе за київського князя Богдана».
— Де він є? — швидко поспитав Гатило.
— Ніде не є, — сумно відповів Годой. — Відказав зрікатися, хто звелів йому вбити тебе. Й я його...
Богдан раптом настовбурчився проти гостя:
— Пощо єси тут?
— Прийшов до тебе, княже.
— Валчитися?
Годой примирливо посміхнувся. Богдан глянув на своїх товаришів і нічого не второпав, бо Вишата й собі широко всміхався.
— Що смієшся? — гарикнув на нього Богдан.
І Вишата відповів:
— Сорок гривен. Білими й чорними кунами. Й скорою, й воском.
— Віддав єси Годоєві за сестру?
— Віно, — підтвердив старий конюший і почав задкувати до дверей.
— Іди, йди, — підохотив його Борислав. — Має юну жону-князівну, хай іде. Йди...
Наступного дня, взявши з собою Борислава, Годоя та сімох можів комонних, Богдан подався до стольного Витичева. Він аж горів од люті, й ся ніч не вистудила йому чола. Він гнав свого жеребця, й решта комонників ледве встигала вслід йому, й коли їх упустили в ворота, вже смеркало. Богдан збіг стрімкими сходинами на повершя терема, звідки линули голоси, й шарпнув двері до красної світлиці. В обличчя йому вдарило вогнем кількох свіч, хмільним духом настояного меду й тілесними випарами. Дідо Рогволод сидів на покуті за тим самим довгим столом, увесь білий і врочистий, мов справжній вирський старець. Усі заоберталися до дверей, і грянуло недружне, п'янувате вітання:
— Слава!
— Сла-сла-слава-а-а!
— Слава Богданові Гатилові!
Дідо Рогволод усміхнувся до нього й устав назустріч. І Богданові раптом здалися марницею всі його думки й подуми, всі пристрасті та злості, й він до землі вклонився пирувальникам.
— Іди, княже, в праву руч од мене, — лагідним старечим голоском гукнув до нього через увесь довгий стіл Великий князь, і Богдан пішов, на ходу потискуючи простягнені до нього руки, простягнені догори долонями, як і личить війникам, бо долоня або ж порожня, або ж у ній меч.
Сього дні вони були порожні й спітнілі, й Богдан із легким серцем приймав у себе їхнє тепло. Рогволодів син, гладкий Єутихій посунувся, й київський князь сів на звільнене йому праворуч Великого князя місце. Борислав із Годоєм та семеро київських можів повмощалися за старійством, де хто знайшов місце, й пир, улаштований на честь миротворців землі Руської, набрав ще більшого розпалу.
По півночі ж, коли гості взялися розходитись, Богдана знов опосіло те почуття, що пригнало його сюди, й він, притримавши старого князя, сказав:
— Учора зла рука татя пустила по мені стрілу.
— Стрілу? — щиро здивувався Рогволод.
— Дві стріли, — вточнив Богдан, бо йому здалося, що дідо грається.
— То скільки ж стріл: їдна чи дві?
Тепер уже не було ніякого сумніву, що Рогволод знущається з нього. Богдана посіли чорти, він ухопив діда за барки й підняв угору:
— Збиткуєш?!
Великий князь дриґнув у повітрі ногами, тоді спробував дістати з піхов меч, який бив молодого киянина по колінах, але Богдан поставив його додолу й турнув, аж той заточився й упав, грюкнувшись головою об лаву. Старий спробував звестись, ноги не слухались, й він тихенько заверещав:
— Убитий єсмь!.. Держте його!.. Держте татя!..
Гості, які вже встигли були вийти, погуркотіли знову східцями назад. Богдан стояв над Рогволодом, тримаючи в руці меч.
— Ти послав єси вбийників? Ти?
— Зійди з-перед очей! Зійди, вовкулако!.. Зійди!..
— Речи: ти?!
— А-а!.. Я-а-а!.. — несамовито захрипів Рогволод, марно силкуючись устати. Вічі йому лізли на лоб, червоні й засльозені. — Згинь, маро! Я. Я-а, що мені вчиниш? І знову слати-йму! Слати-йму, доки не зведу! Син мій сяде по мені на стіл! Зумів єси? Син мій Єутихій, бо на сьому столі сидів мій отець.
Він нарешті підвівся й, ще важко хекаючи, наблизивсь до Богдана й майже вперся йому лобом у лоб:
— Зійди, маро, бо зведу...
Богдан випростався й кинув, увесь тремтячи:
— Я Великого князя вбив би-м, а діда не зачеплю. Й шугнув у двері, й усі великі та малі боляри, й князі, й можі в сінях розступилися перед ним, і він загуркотів надвір. Було місячно й парко, й київський князь побіг до конов'язу:
— Сідлай!
І вже коли від'їхали на добрих півста гонь од Витичева й пустили повіддя, Борислав обізвався:
— В тверезого слова на умі, в піяного — на язиці.
— То вже ліпше, — погодився луганський князь.
Борислав ствердно кинув:
— Угу.
Тільки Богдан так і не промовив жодного слова, доки приїхали в Київ город. А їхали повільно, всі четверо поряд, лише можі князеві тримали коней на дві чи три сулиці позаду, й сонце їм зійшло перед самою Либідь-рікою.
Цілий вересень стояло на годині, сонце палило, мов улітку, смерди встигли обверектися[10], впорати й посіяти зимину, тепер же все небо вкуталось хмарами, було дрижко, й мало не щодень падав дощ. І хоч зимина потребувала вологи, смерди молилися Дажбогові, щоб напустив своїх вітрів-онуків на хмари й порозганяв їх, чинили требу його синові Перунові, щоб ударив з неба громом та молоннею, бо коли грім і молоння, то буває тепло, й жито, й пшениця, й усяка пашниця йдуть у ріст і набувають сили до зими.
Та дощ ішов і йшов, і смерди ховалися під повіті та в гумна й робили те, що споконвіку заведено було робити в місяці костричнику: тіпали вимочені в Яропіні льон і коноплі й микали мичку, готуючи собі зайняття на довгу снігову зиму.
Й чи не єдині в усьому Городищі, кого ні льон, ані коноплі не цікавили й не обходили, бо кожний робить те, що найліпше вміє, були коваль Стоян і його підручний Людота. Під довгою стріхою їхньої кувачниці, прихищені від дощу, лежали купи лемешів, передплужників, усіляких рискалів, і сап, і мотик, і різної іншої кузні, витупленої й розбитої за літо, що дай, Боже, впоратися до весни.