— А-а, — здогадався тивун. — Там, за підклітями в садку.
Богдан, стрибнувши з високого ґанку, майнув за кліті, наставляні попід городським гостроколом. У сьому місці гострокіл вигинався і правив стіною княжого дворища, городця, де стояв високий терем на два поверхи й вежу та всі господарчі будівлі. Міцний паркан з гострих дубових паль обгороджував дідинець князя від окольного міста й був маленькою твердинею в Києвому городі. Хлопець метнув до садка, що зеленів біля самісіньких воріт городця, й став мов укопаний. Княжна Ясновида сиділа на дерев'яному стільчику під яблунею. Тут-таки лежав на вкритій вовчим хутром лаві батько, князь Милодух.
Київського князя в городі ніхто не вважав господарем. Він уже років із десять хворів на тяжкий недуг, що не піддавався лікуванню жодним зіллям, рік у рік блід і худнув, був схожий на справжнього нава[1], проте Морана, всесильна богиня смерті, не відбирала в нього життя. Князь цілими днями вилежувався, взимку в теремі, влітку в садочку, розмовляв кволим голоском, і всім Києвим городом, та й не лише городом, а й цілим князівством, правила його діловита жона Рада.
Княжич Богдан якусь мить вагавсь, тоді приступив до Ясновиди й, затинаючись, мовив:
— Я б-беру тебе жоною!
Й хворий князь, і Ясновида дивилися на нього, мов на привид, потому княжна закотилася дзвінким сміхом, і Богдан не витримав поважного тону й уже вдарив на благання:
— Чуєш?..
Княжна й досі реготала, хворий князь і собі кволо всміхався, й хлопець не знав, що й мовити.
— Малий ще єси, — впокоївшись, устала Ясновида. — Підрости трохи, тоді й веди собі жону.
Богдана мов ґедзь укусив. Він крикнув, і голос йому то басив, то зривався на півники:
— Малий єсмь? Малий?.. А вчора? Речи, хто вчора побив тамтих? Де б єси була вчора, да би-м не зміг я там-тих степовиків? Зир туди! — Й він показав рукою на ворота, де й досі стриміла голова степового розбишаки, наткнута на високу жердину. — Де б си була?
Та княжна й далі сміялася, чорнобрива й світлоока, й знову торочила:
— Підрости, княжичу, малий ще єси, малий...
Богданові хотілося підскочити й надавати їй ляпасів за таке знущання, та хворий батько теж глузливо посміхався, тоді прибіг ще замурзаний Богданів братик Волод і заблискав на нього спідлоба, колупаючись у носі, Богданові забракло сил, він крутнувся й побіг за ворота. Й коли збігав з насипу в окольний город, мало не наскочив на комонника.
То був той самий косак, якого Богдан випередив нещодавно в Дубовому лісі навпроти гори Дитинки. Через сідло в нього був перекинений великий рудий олень зі ще молодими не розгілляченими рогами. Богдан одразу впізнав свого роганя — біля горлянки й досі стриміла його коротка важка стріла з білою лебедячою пір'їною на зарізі.
Непогамована лють збурилася в Богданові, й він кинувся до чубатого комонника та почав стягати роганя з сідла. Проте комонник штовхнув його чоботом у груди й, доки хлопець підіймався з пилюки, проскочив у ворота городця.
Не тямлячи себе від образи, Богдан побіг аж до Полудневих воріт, потому звернув у Хрещатий Яр, ізсунувсь осипом униз і, шаснувши в кущі ясно-зеленої ліщини, дав волю сльозам. Плакав довго й гірко, плакав уголос, і в голосі снувалась настирлива думка: охаблюсь, охаблюся дому, нехай тоді шукають, нехай плаче й мати, й вона, я ж повернуся тільки тоді, коли про мене загомонить уся земля — й Полянська, й Деревська, й Сіврська, й цілий світ. Ось тоді вона побачить, із кого сміялася, нехай, нехай...
Так він пролежав до самого вечора, й, коли сонце сховалося за Діброву, прийшли Борислав із Вишатою. Вони вже все знали й ні про що не запитували. Богдан розповів їм про свої плани.
— Пійдете зі мною?
Борислав розгублено відповів:
— А чого ж би й ніт.
Вишата ж тільки широко всміхнувся.
— Сього-таки вечора! — сказав Богдан.
Товариші зітхнули. Княжича однаково не переконаєш, коли надумався до чогось. І хоч як було лячно, хлопці поклали на тому, що смерком викрадуть із княжих стаєнь коней, візьмуть зброю, оружжя та харчу — й у путь.
Та коли, діждавшись ночі, вивели й посідлали коней і збиралися дати дьору з городця, біля самих воріт із наштрикнутою на палю мертвою головою Богдан раптом став. Йому вчувся знайомий голос. Кинувши коня, він шаснув у садок. На лаві, де сьогодні вдень лежав батько, лежала княжна Ясновида, над нею ж вовтузився той прийшлий косак і намагався приборкати її. Страшенний здогад різонув Богдана по серці. То мав бути згадуваний учора Ясновидою лужицький князь Джурдже. Княжна відчайдушне боронилася й плакала, й хлопцеві знову засліпило вічі люттю. Він підскочив до лавки, вхопив приблудного косарина за кіску й потяг, аж у того з несподіванки голова заломилась назад.
Богдан з усього маху дав йому по пиці, той відскочив, і в темряві хижо зблиснув короткий латинський меч. Богдан теж витяг оружжя з піхов і дзвінко крикнув:
— Боронися! Клич своїх косацьких кумирів на підмогу!
Сутичка була коротка. Противники чи й устигли тричі схрестити мечі, й може, тому, що князь Джурдже випив надміру меду, а може, просто не розрахував своїх сил і спритності, та сталося так, що, відбивши Богданів меч, він готувався кинутись на знахабнілого отрока, однак лише болісно й якось наче здивовано застогнав і впав навколішки.
Богдан ошелешено позадкував і вдарився головою об яблуню, та в сю мить із мороку виринув Борислав і потяг його за собою. Вже коли підскочили до Полудневих воріт городу Києвого й чекали, поки зоружений сулицею між одчинить їм, до слуху їхнього долинув переляканий вереск, і Богдан упізнав у ньому голос Ясновиди.
Цілу ніч їхали хлопці битим Соляним шляхом, то женучи коней учвал, то даючи їм перепочити, попускали поводи лише в найгустіших лісах і, коли за Дніпром зблиснули перші промені сонця, опинились навпроти стольного городу Витичевого. Богдан мав під собою свого влюбленого сірого в яблуках жеребчика, Борислав гнався вслід йому на гнідому, а за ним на рябій кобилі тримавсь трохи збоку Вишата.
Поминувши стольницю, хлопчаки напинили коней. З високого насипу на них зорив між у різниці й шоломі. По якійсь хвилі він гукнув: «Бериле!» На насип вийшов ще один, зоружений сулицею, й хлопці вп'ялися коням під ребра, тільки курява за ними стала. На витичівському столі сидить Великим князем Богданів дід Данко, та всім відомо, що найбільше в такому стані належить стерегтися родичів. І Великого князя зараз немає, пішов походом на греки, його ж тивуни та вогнищани — люд непевний, он як дивилися з валу приворітні можі, тож краще таки триматися від них найдалі.
Лишивши по ліву руку Рожищів, хлопці звернули вбік і вирішили переднювати. Мішаний ліс понад Соляним шляхом був багатий на сонячні галяви, коні кали де пастися, до того ж і дичина тут велася.
Богдан сів під ще не вбраним у листя дубом-нелинем і замислився. Про забитого вчора князя Джуріже він не думав, хай лишень про нього думає ота Ясновида, але в вухах йому й досі стояв її розпачливий, а може, зляканий вереск. Під боком у Богдана без угаву теревенив Борислав, та княжич мовчав і не відповідав на його зачіпки. Коли людина вийшла з батьківського вогнища, мусить бути дорослою й мислити по-дорослому. Борислав був сином велійого болярина Борислава Старшего, відзначався винятковою балакучістю, та Богдан друкив із ним, і хлопець жодного разу не зрадив свого княкича.
Другий, Вишата, був протилежністю Бориславові. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпці старим конюшим[2], а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дівчинкою її продав йому сіврськиї велій болярин Ладко, що тримав город у Нежині. Вишата разом із батьком та матір'ю мешкав у городці київського князя. Він майже ніколи не розмовляв, тільки широке всміхався, ніби з чимось погоджувавсь, або ж червонів і сопів, коли йшлося про щось неприйнятне. Він мав років на п'ять або чотири більше за хлопців, однак парубкувати ще й не думав і завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.