— Розiйдiться!
Люди позадкували, Гатило вдарив утретє, й почувся жалiбний дзвiн. Пiвмеча вiдбилось i загрузло кiнцем у землю. Князь Богдан потримав уруччя й кинув його додолу, зневажливо блимнувши на коваля.
— Пожди, княже Гатиле, – стримано мовив Людота, бо той уже зробив крок до своєї полотки з прапорцем на версi. – Тепер ось осей.
Вiн дiстав з ганчiрки iнший меч i пiднiс Гатиловi, тримаючи обома руками.
Великий князь київський узяв оружжя. То був меч зовсiм непоказний, як перший, чорне вруччя хрестом мало старi мiдянi колодочки. Навiть булавицi не мав. Єдине – був довший i ще важчий за того. Темне лезо меча вiдливало взорочними дорiжками, якi крутились, i закручувались бубликом, i знову розплiталися по всьому полотнi металу.
— Вдар, – сказав Людота.
Гатило подивився на невищерблене лезо, махнув рукою й ударив. Меч вiдскочив од каменя набiк. Богдан узяв його мiцнiше й знову вдарив. Сердитi джмелi гранiтних iскор полетiли вусiбiч, а князь рубав i рубав дикий валун. Люди помалу сходилися колом i стежили з затамованим подихом.
Гатило спинивсь i здивовано роздивився меч. На лезi не було жодної щербини. Камiнь же, дикий камiнь бiлiв порубинами.
— Що правиш за нього? – спитав Гатило, втерши пiт, який виступив йому на чолi вiд раптового хвилювання. Людота-коваль тихо вiдповiв:
— Нiчого.
— Речи, що правиш! – у нестямi вигукнув князь. Але Людота вiдповiв так само тихо:
— Нiчого. Маємо з тобою давнi вири.
— То дурне, – мовив Гатило. – Речи – й я дам тобi золота, й серебла, й камiнцiв-кривавцiв, скiльки здужаєш пiдняти.
— Людський живiт[36] важить бiльше за все твоє золото, княже Гатиле. Забув єси? Ходив єсмь ротi тобi, землю-м святу їв.
Гатило якось по-страдницькому глянув на коваля й, зiтхнувши, сiв на порубаний дикий камiнь, тримаючи мiж колiньми однобокий старий меч.
— Де здобув єси його?
Людота вiдступив на крок i глухо проказав:
— Пощо питаєш, княже? Ходив єсмь пасти корову, й наступила ратицею, бо стирчав iз землi. – Людота похмуро засмiявся, тодi дивним поглядом виважив князя. – Се є той меч, о котрiм я землю-м тобi їв. А було те лiт тому двадесять i шiсть.
Натовп окiл князя та коваля рiс i рiс, але стояла така тиша, що чути було, як важко сопе Гатило, поринувши в думки. Людота-коваль натяг смушеву шапку на самi вiчi, пiдiбрав обидва вламки перебитого меча, загорнув їх у свою ганчiрку й пiшов. Його земляк Лосько, княжий мiж iз рукою на перев'язу, мовчки подався за ним, i люди розступились перед ними, як не розступалися навiть велiїм болярам. I тiльки чути було захоплений шепiт: «Коваль з Городища пiд городом Києвим… Юрiв меч… Юрiв меч…»
А Людота зiйшов у берег, одв'язав маленьку лоддю й вiдштовхнувся. Вода пiдхопила його й понесла вниз.
Той меч дався Людотi нелегко. За нього вiн узяв велiй грiх на душу, який чи й подарують йому коли-небудь Бог, i Дажбог, i Дана, й Перун, i Морана, й iншi кумири, яким чинять требу русини. Хiба що заступиться Юр Усепобiдник…
Людота викував за сi двадцять шiсть лiт одинадцять мечiв. Йому допомагав i коваль Стоян, поки живий був. Перший меч вищербився ще на ковадлi, другий теж дав ледь помiтну трiщину, й Людота пошпурив його в залiзяччя за мiхами. Третiй пощербився на твердому тисовому деревi, четвертий на дикiм каменi…
Той камiнь став спробою для Людоти. Загартувавши хижу крицю, вiн спершу рубав нею, тисову колоду пiд ковачницею. Всi iншi мечi, пiсля третього, гризли твердий тис, але кришились об каменюку, вкопану в землю не знати ким i коли.
Так спливали роки за роками, Людота купував у гречникiв найкращi харалуги й кував з них мечi, щоб скришити їх на дикому каменi. Смерди смiялися з нього, бо хто ж рубає, мечем камiння, та коваль кував i кував, майже зошалiвши вiд невдач. Вiн їв землю й мусив дотримати тiєї клятви.
Десятий меч скришився тiльки по сьомому чи восьмому вдарi, тодi-таки перервавсь навпiл. Одинадцятого Людота не встиг спробувати. Сталася подiя, що змусила його забути й свої мечi, й жону з дiтьми, й рiдну хату.
Людотина думка, власне, болiла тiльки жону його. Ковалиха Славка добре пам'ятала свою молодiсть, i ту купальську нiч, коли її вмикнув Людота, й той день, що дав їй волю. Вона, як умiла, допомагала своєму ладовi й страждала вiд Людотиних мук не менш за нього самого. Вiн їв князевi київському землю, й сей тягар тиснув їй на душу всi лiта.
Й якось випадково Славка довiдалася вiд бабiв, що старцi київськi, й бiлогородськi, й городиськi, й з багатьох сiл i городiв руських засперечалися. Було те, коли вмер старiйший старець витичiвський Пошогод, проживши на сiм свiтi лiт сто й одне. Й людьми пiшла чутка, нiби старцi зiбралися переховувати якийсь оворожений меч, бо досi його зберiгав Пошогод.
Славка зiбрала все своє жiноче вмiння й дiзналась од родакiв городиського старiйшого старця дiда Славути, буцiм дiдо кудись учащає – чи то в Дiброву, чи в Берестя за городом Києвим. Вона повiдала се можевi своєму. Людота наче сказився. Вiн кинув хату, й жону, й кузню й почав стежити за Славутою. Дiдо виявився страшенно хитрим старцем. Вiн так непомiтно вислизав з Городища, так скрадався нiчними стежками, коли мав кудись iти, що Людота тiльки кусав собi губи вiд безсилої лютi.
Одного разу вiн пiшов до Славути й просто розповiв йому все – й про ходiння ротi князевi київському, й про свої мечi, й про чутки, якi поповзли по смертi Пошогодовiй. Дiдо спочатку занепокоєно слухав, а коли Людота почав просити: «Вороти меч Гатиловi», – раптом ска-цапiв:
— Де я його маю! Не маю нiкотрого меча!.. Хочеш стати челядником? Робом Гатиловi? Хочеш, щоб усi ми стали смо челяддю князевi київському? Всi – й поляни, й деревляни, й сiвер, i всi!.. Не маю нiкоторого меча! Йди з одсюду, аби тебе й не видiли вiча мої! Не твоє то дiло! Йди геть!
Людота поплентав до слiпого вiдьмака Смiла. Пiвторасталiтнiй дiдо, бiлий, як мара, вислухав смерда, але нiчого й вiн порадити не змiг. Лише сказав:
— Чую, завовтузилися старцi нашi старiйшi, а що то є – не повiм… Щось та є…
Коваль, не заходячи додому, перелiз на той бiк гостроколого заборола, здалеку обiйшов Городище й засiв у лiщиннику край битого шляху, що вiв спершу до Бiлгорода, а потiм до городу Києвого. Вiн просидiв там цiлий день i зiбрався чатувати й до ранку, бо дiдо Славута, коли то правда про Юрiв меч, мав щось робити.