Й не помилився. По перших пiвнях, серед глупої ночi ворота городиськi заскавулiли, й звiдти виїхав комонник. Було чути, як зачиняються ворота й глухо б'є копитами вогкий пiсля дощу шлях самотнiй кiнь. Висидiвши цiлий вечiр i пiвночi в лiщиннику, Людота тремтiв од холоду й голоду, бо ж не взяв iз дому й окрайця хлiба.
Коли комонник у темнiй гунi проминув його й подався клусом у бiк Бiлгорода, Людота й собi потрюхикав за ним. Так вiн бiг аж до самої Либiдь-рiки, насилу переводячи подих, тодi лише дiдо Славута, чи хто там, притримав коня за повiд, i Людота змiг оклигати пiсля виснажливої бiганини.
Довкола було морочно й страшно, якiсь тiнi раз по раз шугали в нього перед носом, але сорокадворiчний коваль; переконуючи себе, що то йому тiльки ввижається, плював через лiве плече й рячивсь у темряву, де їхав ступою комонник.
А той звернув у берег i почав долати повноводу рiчку бродом. Людота, недовго думавши, подався й собi слiдком, хоч стояла тiльки половина мiсяця квiтного й вода була рiзучо-холодна. Перепливши на той берег, коваль скинув iз себе мокру потерту гуню, трохи викрутив її й, наслухаючи, поплентав далi.
Комонник тримався берега недовго. Там, де Либiдь-рiка вигиналась колiном навколо княжого села Можi Ловчi, вiн звернув улiвуруч i пошарудiв лiсом. Людота насилу встигав за ним, бо лiс видався густий i темний, хоч в око стрiль. Та за годину чи скiльки дерева порiдшали, почався дубняк. Отже, дiйшли-таки до Дiброви. Якщо люди гомонять, то так воно й мусить бути, марно язиками не плескатимуть.
Коло глибокого яру кiнь раптом перестав гупати, й Людота здогадався, що дiдо зсiв iз коня. Довелося йти обережно, надзвичайно пильнувати. Й Людота скрадався, мов тать розбiйний. Єдиним знаком у пiтьмi було форкання – кiнь здимав iз трави росу, й коваль iшов на тi згуки, тримаючись трохи обiч.
I раптом мало не крикнув од переляку. Зовсiм поряд обiзвався чийсь голос:
— Стяти голову такому!
— Кревний менi, – заперечив iнший, i Людота впiзнав дiда городиського Славуту.
— То коли кревний? Маємо ж однаково щось дiяти. Людота знав, що говорять про нього, й лякавсь одного – щоб старцi не вчули його. Виходить, тут їхня схованка. Як же дiждатися ранку? Й чи той другий так i стерегтиме тут i день, i нiч?
Але згодом у темрявi зашарудiло, хтось кректав, пiдводячись. Людота пождав, поки шарудiння втихне. Наважився ступити крок тiльки тодi, коли в лiсi почулося гупання двох коней. Вiн почав обережно скрадатися до того мiсця, де, на його думку, допiру сидiли старцi. Руки наткнулися на товстезний стовбур дуба. Людота помацки обiйшов його. Десь тут має бути схорон. Але де? Дупло або ще щось.
Дуб видавався неосяжним, i кожний дотик вiдлунювавсь у Людотi морозом поза спиною. Але на висотi випростаної руки вiн i справдi налапав дiрку, дупло. Серце шалено закалатало. Людота спробував засилити в дупло руку, та не мiг дотягтись.
Вiн почав облапувати шерхку стовбуряку, – може, сук де є, чи гiлка, чи каменюка пiд ногами. Й тiльки знайшов собi виступень, як мара посiла його ззаду й накинула на голову щось волохате й тепле. Людота зопалу крикнув, мов несамовитий, бо то мiг бути тiльки лiсовик, а вiн забув, не мав часу створити йому требу, входячи в його володiння. Та почувся хрипкий старечий голос, i коваль упiзнав дiда Славуту:
— Ах ти, невiголосе!..
Обiйми в дiда були цупкi. Може, iншим разом Людота й випручався б, напевно-таки б випручавсь, але зараз на нього напала дивна слабiсть. Голова й плечi в нього були заповитi м'якою довгополою гунею. Людота чув, як дiдо сповиває йому руки круг тулуба цупким мотузом, i нiчого не мiг зробити, щоб якось вiдтрутити старого. Вiн знав, що то силу йому випив лiсовик, i тiльки винив себе, й ганив за необачнiсть, i майже добровiльно давав себе скручувати. Й коли верва[37] мiцно сповила гуню на головi його й на руках i дiдо заходився крутити її далi, до нiг i пiд колiна, Людота, лежачи на землi, раптом почав задихатись. Вiн засiпався в смертельному жаху, засудомивсь од браку повiтря, ноги зiгнулись у колiнах i щосили випростались.
Людота метався й качався по травi, сапаючи й задихаючись, i хрипко стогнав. I навiть не помiтив, коли верва розмоталася, бо вже був майже непритомний.
Очумався вiд гострого, сливiнь лютого повiтря, що пiдступило йому до серця. Все тiло сiпалося й колотилось, а груди працювали, мов продертi ковальськi мiхи, й у головi стугонiло, наче великим молотом били в порожнє кувадло.
Нарештi Людота звiвся на лiктi й нестямно роззирнувсь. Докруги було темно, й тiльки пiд чорним стовбуром дуба ледь вирiзнялася свiтлiша пляма. Коваль звiвсь на неслухнянi ноги й пiшов туди. Дiдо Славута лежав нерухомо. Певно, Людота, сiпнувшись у передсмертнiй тiпаницi, так штовхнув його, що той одлетiв аж до дерева. Голова дiдова й справдi була вся в слизькiй кровi.
Простоявши над ним, Людота раптом кинувся втiкати. Невидима в темрявi гiлка пружно вiдкинула його назад, i вiн боляче забив праву руку, вiдлетiвши майже до лежачого. Тодi коваль нахиливсь i притулив йому до грудей вухо. Серце не билося.
Людота встав i почав обмацувати залiзний стовбур дуба. Вiн обiйшов лiсового велета раз, i вдруге, й утретє й насилу знайшов той круглий отвiр. Але дупло здавалося ще вище, нiж тодi, й коваль довго й уперто лiз на гiлляку. Нарештi здерся й зашилив руку в дупло. Зашилив глибоко, й ледве дiстав рукою те, що мав там дiстати. Вiн i не подивився на довгий важкий предмет, загорнений у цупку полотнину. Скоса блимнувши на сiру пляму нава, Людота чимдуж дременув геть. Бiг довго, роздираючи обличчя й руки гострим гiллям. I тiльки на взлiссi став. Ноги самi привели його в берег. А може, й страх, бо Людота знав, що за ним женуться всi лiсовi чорти й перевертнi, й дiдова ще тепла душа лопотить у молодому весняному листi…
Коли дiстався Городища, ворота вже були вiдчиненi. Людота, не дивлячись на приворiтника, дерев'яними ногами пройшов усередину й подався до своєї хижi. Славка стурбовано звела на нього чорнi брови. Певно, чатувала коло хвiртки цiлу нiч, але коваль, нiчого не сказавши їй, подався до хати, взяв пiд полом свiй останнiй меч, загорнув i його разом iз щойно добутим i вийшов, одтрутивши Славку. Тодi таки глянув їй у вiчi. Певно, мав досить страшний вигляд, бо жона дивилася на нього, наче на мерця. Вiн потер брудною долонею обличчя, вернувся до хижi, взяв у пазуху чималий окраєць хлiба сiрого й знову ступив до дверей.
— Здобув єси?..
Людота кивнув i лише промимрив:
— Я… не жди…
Пiсля сього майже два мiсяцi, день крiзь день, iшов у тому напрямку, де заходило сонце, проминув багато країн i чужих язикiв, побував у Галлiї й на тих ланах, де сталася велика битва, й нарештi, пiсля багатьох поневiрянь, здогнав рать князя київського Богдана Гатила аж у землi авзонськiй. I скiльки лиха людського, й скiльки голоду й холоду зазнав у дорозi, й скiльки разiв мусив дiставати з ганчiрки свiй любовно поцяцькований, загартований у рижiєвiй олiї меч, аби здобути шматок хлiба чи оборонити себе вiд ворога о двох та чотирьох ногах, – про се знав тiльки вiн сам…