Двома днями потому, як меч Юрiв таким несподiваним чином опинився в його дiсницi. Гатило, скликав своїх ратеводiв й оголосив їм, що вранцi вирушають у путь. Серед князiв та боляр запанувало радiсне пожвавлення. Нарештi Гатило вiдмовивсь од незрозумiлої впертостi Все воїнство знало про меч, бо такої новини до княжої полотки не припнеш навiть за найбiльшого бажання. Отже, попереду стольниця городiв стольних, i кожен уже бачив себе в Римi, й кожен мрiяв про нього й нетерпляче виглядав того далекого ранку, до якого були ще цiлий вечiр i цiла нiч.
Тодi Гатило звелiв покликати собi високого сла римського й несподiвано для всiх сказав Левовi Першому:
— Я йду на Русь yсп'ять.
То було страшенною несподiванкою не тiльки для русичiв, а й для папи Лева, й вiн не змiг навiть слова мовити на таку заяву, лише стояв i клiпав старечими очима.
— Бич Божий оминає Вавiлон, – сказав Гатило. – Я не хочу брати його. Я не зрину до основ хороми вашi, й лiнгварiуми[38], й марморянi пам'ятi цiсарям вашим, i вiдунам, i ратеводам. Хай се чинять инчi. Рим-город має доволi ворогiв, i ти, соле, сам вiдаєш, хто то є. Вони брали вже вас, а я не пiду. Але стережiться мене! – Голос його здiйнявсь угору, й аж наче полотка Вишатина хитнулась: – Речу: стережiться. В моїй дiсницi тепер лежить меч Юра Всепобiдника, якого ви кличете Ареєм. Пильнуйте, бо я знову можу вернутись yсп'ять – i тодi не буде Вавiлоновi спасу вiд меча того. Де ступить нога коня мойого, там трава не рости-йме!
Гатило вийшов з намету сам, а в наметi ще довго панувала тиша.
Сонце схилилося над верхами Альпiв, порослими буком i полудневими борами. На лiвому ложi великокняжої полотки сидiв княжич Юрко. Син сьогоднi вперше сiв, i то було добрим знаком i полiчбою. Гатило пiдiйшов до Юрка й ласкаво ляснув його по зарожевiлiй щоцi, тодi зробив п'ять крокiв i стомлено лiг на свою постелю. Навкруги гомонiв табiр, а тут, поблизу, люди розмовляли пошепки. Новина приголомшила всiх. Богдан, уявивши собi вираз облич їхнiх, усмiхнувся, й важкий сон так i здолав його з тим усмiхом…
— Княже!.. Та княже ж, речу!..
Гатило ледве розплющив обважнiлi повiки. В наметi було поночi, та вiн таки впiзнав старого кравчого князя Годоя.
— Що є стало? Ось вийди…
Гатило здивовано пiдвiвся. Годой не хотiв казати чогось такого, що бентежило його, й Великий князь київський скосував на хворого сина. Той, певно, не спав.
Уже надворi Годой пошепки звiрився:
— Жона…
— Яка?
— Ота латинка. Сидить у Вишатинiй полотцi. Речу їй: князь опочиває, але вона й не слухається…
Богдан Гатило, стенувши плечима, подався туди, де чорнiв гострий верх Вишатиної полотки. Там свiтилося двоє горiлець. На м'якому ложi сидiла римлянка, iмператорова сестра Юста-Грата Гонорiя.
Гатило вперше почув про доньку захiднього римського iмператора, нинi вже небiжчика Констанцiя, давно – ще коли князь Годой ходив слом до Теодосiя, а безвусий Хрисафiй намовляв київського сла отруїти свого володаря. Юста-Грата Гонорiя змалку жила в царi-городi Константинополi разом iз братом, а коли брат водiнням Пульхерiї сiв на стiл у Римi, то забрав iз собою й сестру Юсту.
Та стiл римський вельми хиткий, i, щоб усидiти на ньому, треба мати неабияку спритнiсть, а Юста росла й гарнiшала з кожним лiтом. Коли її виповнилося шiстнадцять, iмператорiв двiрець на Палатинi став скописьком жонихiв. Чи мала собi Юста любого мiж них – те Валентинiана зовсiм не обходило, в родинi iмператорiв злюб – справа iнша. Та кожен, кому дiсталася б рука доньки iмператора Констанцiя й рiдної сестри iмператора Валентинiана Третього, став би в Римi другою людиною, а друга людина завжди має хiть стати першою.
Звичайно, все було в волi Валентинiановiй, i вiн мiг би старанно добрати можа своїй сестрi. Недолугих i геть дурненьких патрицiїв у Римi жило багато, навiть серед громадян найвищого титулу. Таких суперникiв молодий iмператор не боявся, але де гаранцiя, що Юста не народить йому небожат можеської плотi? А дiти ростуть вельми швидко. Та хiба ж не бувало, що й немовлят саджано на стiл? Скiлько завгодно, й у сьому сам Валентинiан був уже свiдком, коли в Константинополi став iмператором його двоюрiдний брат Теодосiй Другий, який тодi ще ледве спинався на нiжки, а на золотий стiл його пiдсаджувала лисиця Пульхерiя.
Так минали мiсяцi й лiта, Валентинiан усяко зволiкав iз сестриним замiжжям, але привид ще не народженого небожа-суперника дедалi наполегливiше переслiдував його й снивсь уночi. Вбити сестру Валентинiан не мiг – вiн любив її, по-своєму, але любив, їх зблизило важке спiльне дитинство. Й Валентинiан одваживсь на iнше. Коли Юстi сповнилося двадцять, вона раптом зачинилась од усього свiту в своєму хоромi. Для Рима то було громовицею з ясного неба: Юста-Грата Гонорiя дала обiтню дiвства?! Та палка й жагуча Юста, в яку молодi патрицiї залюблювались iз одного погляду, Юста, з якої аж променилася любов!
Але iмператорова сестра сама заявила про свою обiтницю, й лише Валентинiан знав, як йому пощастило сього домогтись.
Так минуло три лiта, й Рим почав забувати про Юсту, та в лiто четверте вона зненацька втекла. Втекла, бо жила в хоромi вiльно й мала достатньо срiбла i золота, її впiймали дуже швидко – не встигла дiстатися й Сiцiлїї. Тодi брат просто замкнув Юсту. Вiдтепер вона замешкала в хоромi з десятьма євнухами й не могла виходити за порiг, бо й порогiв не було: Валентинiан оточив її хором високими мурами й поставив неприступну сторожу з євнухiв-ефiопiв. I знову потяглися лiта за лiтами, й усi спроби Юсти-Грати Гонорiї вирватися на волю лишались марними.
Гатило знав про долю сестри захiднього iмператора – вiн мусив знати все про всiх значних володарiв. Минулого ж лiта до городу Києвого прибився гонець. Вiн мав лише двох супровiдникiв i жодної учти, але назвався слом вiд Риму. Гатило наказав котромусь незначному боляриновi прийняти його, та сол, безвусий євнух, домагався до «гунського iмператора» й передав йому важкий золотий перстень iз дванадцятьма камiнцями-кривавцями.