Гатило наказав соцькому своєї стольної дружини Воротиловi стерегти Людоту в дворi. Та чи ж довго могло так тривати?..
Нарештi Маас привiв Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей, мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно не бачило ножиць i кошлатiло круг макотера довгими баранцями. Вiн був худезний i чорний, i Гатило знав, що то не з доброго дива й не вiд доброго життя. Ся людина зробила йому стiльки, скiльки не робив нiхто, вири ж не брала, й не було надiї, що будь-коли вiзьме. Людота не погодився б i старим, ба навiть молодим ковалем сiсти в княжому дворi, коли б не його страхи за жону та найменшого сина.
— Невiльний єсмь нiчого зробити месникам твоїм, Людото. Руський закон так велить… – сказав Гатило, й Людота тiльки похмуро дивився в заслюджене вiкно. Навiть не на князя, а в вiкно, та се не ображало господаря. Вiн був у боргу перед ковалем i мусив щось учинити для нього.
З Людотиних постолiв збiгла додолу чорна калюжка розталого снiгу. Князь мовив:
— Увечерi сiдай на мажару й їдь у Володарiв город, брата мого молодшого вiтчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться.
Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рiднi краї була прикра, та лiпшого навряд чи хто здатний вигадати.
— По сiмох же лiтах вертайся, коли мати-ймеш хiть.
Кревна помста пiсля семи рокiв утрачала вагу, й Людота се теж знав. Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, вiн кинув:
— Поїду.
Й смерком, коли над Києвим городом кружляла завiрюха й усе зцiпила студiнь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою княжих коней, у супроводi двох вершникiв стольної дружини подалася на полудень, щоб, дiставшись Родня-городу, звернути понад лiвим берегом рiчки Росi круто на захiд. У мажарi сидiло четверо – погонич i городиський коваль iз жоною та сином, а в задку лежало два мiхи з житом i пшеницею для Людотиної родини та мiх iз вiвсом для коней.
Мiсяця травного
Коли гайдарi прибули до Ворницi[41], городу стольного в Новому Лузi, реченому Нови Лунг, або ж Бургундiя, почали танути снiги. Король новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав розмотувати зав'язку й нiяк не мiг розв'язати.
— Дай сюди, – сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до руських гайдарiв, яких прислала їхня сестра Гримiльда: – Йдiть у столову свiтлицю, вас там нагодують.
I коли гайдарi, вклонившись, вийшли, Горват сказав:
— Не до вподоби менi те, що ябеду склали, мов ганчiрку, а не згорнули дудою. А де ж печать?
Печатi не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав золотий перстень.
Король Гано пiдняв його й подивився до свiтла:
— Матерi нашої перстень виджу, брате. Впiзнаєш?
— Упiзнаю, – вiдповiв Горват.
Вони розгорнули шкiряний аркуш. Пергамен був увесь iзмережаний чорними письменами, не схожими нi на латину, нi на грецький скоропис. Горват покликав свого ябедника, та старий розвiв руками:
— Не втямлю прочитати письма сього. То суть руськi четнi рiзи.
Iншого ябедника в королевому дворi не було, бо Гано мав справу тiльки з римлянами та готами, якi теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли вiн дивився на химернi рiзки та кружальця, й вiн урештi сказав:
— А може, тi гiнцi втямлять письмен руських?
Вiн одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старiший – сивовусий гайдар.
— Я тямлю письмен руських, – сказав вiн i заходився четати послання княгинi Гримiльди.
В листi нiчого страшного не було, тiльки побажання довгих лiт життя й запросини вiдвiдати стольний город Київ, i брати впокоїлись.
Король сiв на дубовiй лавицi пiд вiкном i знову зiтхнув.
Горват спитав його:
— Що-с намислив робити?
— Не зле навiдати сестру нашу, й Огняна…
— Гагнi не є в городi Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.
— Тодi хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо… Торiсмунд.
Iм'я нового конунга вiзiготського Торiсмунда нагадало Горватовi про те, що належить озиратися й на той бiк, i в темнiй свiтлицi запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свiчку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:
— Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сiкурда?
Король насупив брови.
— Се колись, – вiв далi Горват, – мiг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлiї Полунiчнiй.
— I що? – не втямив король.
— А те, що в усiй Київськiй землi є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина – сестра наша.
Гано довго мовчав, тодi махнув рукою:
— Рiдна сестра?
— Авжеж.
По довгому часi, зиркнувши, чи в дверях нiкого немає, король Гано пошепки сказав:
— Дурницi. Сiкурд – одне, а ми смо инче. Ми смо їй рiднi братове.
— Братове… – глузливо повторив Горват.
— А й кревна мста вже вмерла… Дев'ять лiт одтодi, й нiхто не схоче проливати кров, коли минули сiм лiт. А вже дев'ять…
Се якось переконало Горвата, й вiн потроху заспокоївся. Навiть спитав:
— Давай попоїмо?
Двоє челядникiв принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи мiцним пивом, говорили про геть стороннi речi, мов i не було нi сестри, нi Сiкурда, нi сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сидiли й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобi й схопив пергамен, який лежав на рiжку столу.
Вiн довго роздивлявся його до свiтла й навiть нюхав. Тодi гукнув у сiни:
— Ще двi свiчi!
Й коли служниця Мiлада принесла те, що вiн вимагав, i в свiтлицi стало добре видно, Горват простяг шкiряного листа братовi. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.
— Що то є?
— Де?
— У руках твоїх.
— Скора, – вiдповiв Гано.
— Яка? Чия скора?
Король подивився на нього й присунув собi свiчник.
— Мабути, вовча…
— Вовча й є! – гукнув середульший брат i блимнув на дверi. Тодi пiшов причинив їх i, повернувшись до брата, сказав:
— Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись… Вовча скора, а в нiй усерединi отой перстень. Нашої матерiї Перстень у вовчiй скорi, ябеда не руркою, як по всiх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом… Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тодi Гатило ковтне обох. Тепер менi ясно, що хтiла ректи сими письменами сестра наша.