Горват ходив по кiмнатi й чiплявся то за лави, то за стiл i люто блимав кудись на всхiд, наче Гатило мiг побачити його.
— Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тiльки про людське око – Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свiй!
Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранцi зустрiлись у столовiй свiтлицi, думка здавалася нiкчемною й дурною, й навiть Горват погодився з сим.
Король Гано-Гунтер сказав:
— Поїдемо до Києвого?
Але в Горвата ще не зовсiм випарувалися вчорашнi пiдозри, й вiн завважив:
— Тiльки мусимо взяти воїв добру дружину.
Се була цiлком прийнятна думка. Король у супроводi великої учти важить бiльше, нiж сам-один. Навiть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом i лагiднiше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торiсмунда…
По трьох сiдмицях, коли геть зiйшла крига з Райни-рiки й снiг лишився тiльки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березi, Гано-Гунтер повiв дружину комонникiв у гостi до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинникiв брати з собою вiн одмовився – то таки дурощi Горватовi, але двi сотнi взяв.
У Ворницi лишився намiсником його старший син та жона Брунгiльда, й Гано їхав зi спокiйним серцем: королева триматиме ввесь двiр у залiзних рукавицях ревної готки, син же не раз виявляв себе в боях i сутичках смiливим можем. За мiсяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дiсталися серця землi Руської – городу Києвого.
Княгиня Гримiльда вже сiдмицю виряджала на високi гостроверхi вежi бiля Полудневих та Полунiчних ворiт трьох робiв, i роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочицi, де схрещувалися два давнi шляхи – Соляний i Залозний, давно сподiваних гостей. А їх не було й не було.
Восьмого дня вона сама зiбралася на вежу над Полунiчними ворiтьми. Стояла довго, не вiдчуваючи втоми, лише пiдсвiдомий острах млоїв її змучене серце – бува побояться й не приїдуть. По обiдi вирiшила трохи спочити, та тiльки злiзла стрiмкою драбиною додолу, як роб Лул закричав:
— Княгине-е! Їдуть!
Гримiльда з завмиранням у серцi побралася знову вгору.
— Осе! – гукнув Лул, показуючи рукою вдалину.
Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожi сутулий мiж. З-поза стрiмкої Щекавицi аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася довга верва комонникiв, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-пiд копит валувала курява, та її вiдносив пружний полудневий вiтер.
— Їдуть, – сказав i сторожець. – Оно поначищали бороню свою…
— А менi болять i досi рани Сiкурдовi, – тихо проказала Гримiльда й схаменулася, чи не почув хто її мимовiльного слова.
Вона помалу, сторожко мацаючи ногою кожен щабель драбини, зiйшла додолу й попiд високим заборолом повернулася в княжий двiр.
На дворi було завiзно. Три днi тому приїхав Гатиловий брат Волод. З далекої Паннонiї його привели сюди справи родиннi: Волод жонив сина Остоя з донькою чернегiв-ського князя Божiвоя, що мав пiд рукою всю землю Сiврську вiд рiчки Сожу до Дiнця. Волод зробив се на волю своєму старшому братовi, але й сам був не вiд того, щоб зродитися з могутнiм i впливовим князем сiврiв. Поїзд весiльний зупинився в городi Києвому й незабаром мав рушати далi на Полунiч, понад правим берегом Десни-рiки. Разом iз Володом та Остоєм їхали вози, повнi вiна[42], та сотня молодшої й старшої дружини пiд проводом чорнобривого сотника Яреня.
Всi три днi не всихали келихи та братницi в Гатиловому хоромi. Великий князь був веселий i пив бiльше за всiх, лишаючись найтверезiшим. Гримiльда вбiгла до красної свiтлицi й од дверей поманила можа свого. Богдан вийшов.
— Приїхали шуряки мої? – спитав вiн, одгадавши з виразу жониного лиця, що сталось.
Княгиня схвильовано кивнула, й Гатило гукнув у перетоптану весiльниками свiтлицю:
. – Маю ще гостей! Братове княгининi!
Свiтлиця затряслась вiд радiсного збудження.
— Де вони? – вихопився вперед великокняжий брат Волод, i Гримiльда, ховаючись поза одвiрком, бо жонi сором бути на можiвському брагуваннi й чаркуваннi, вiдповiла дiверовi:
— Щекавицю хiба проминають.
— Щекавицю! Вже ж у Дiбровi! – загорлав пiдпилий Волод, метляючи довгим оселедцем на всi боки. – Виходьте, пiдемо встрiч гостям!
Весiльники завибиралися з красної свiтлицi, радi й розпашiлi вiд медiв та пива, й Гримiльда насилу протиснулася мiж ними, запнувшись хусткою по самi вiча, й пiшла на «гору».
Протилежнi чуття роздирали їй душу, й вона не тямила, куди себе подiти. Ладна була втекти свiт за очi, щоб не видiти нi сих п'яних людей, нi братiв своїх. Вона ковтала сльози й думала про Гана, й про Горвата, й про наймолодшого Огняна, якого торiк бачила всього раз. I не знала, що робити, й куди йти, а чи, може, сидiти в своїй свiтлицi, як належить жонi могутнього Богдана Гатила, й вiтати гостей там.
А потiм починала важко дихати, щось немов пiдпирало їй груди, й вона сама собi повторювала те, що прохопилося було допiру на високiй вежi над Полудневими ворiтьми: «Болять менi рани Сiкурдовi… Свята Богородице, й ти, боже Iсусе, що менi робити?..»
Вона таки дочекалася гостей у своїй багато прибранiй жоночiй свiтлицi з iконкою Марiї в кутку. Й коли вони ввiйшли, супроводжуванi Гатилом, Войславом, Володом та ще кiлькома болярами, Гримiльда спаленiла й потупила очi. Гано так радо дивився на неї, що їй стало соромно, й з очей їй бризнули сльози.
— Насилу дочекалася, – мовив Гатило, пускаючи хмiльнi бiсики то на жону свою то на шурякiв. Йому було дуже приємно й дуже весело, що Гримiльда нарештi вспокоїться й перестане гризтися душею. Й нiхто бiльше не колотиме їй вiчi тим, що вона, жона самого Богдана Гатила, – безрiдна сирота.
Короля бургундського новолунгського та його мiжнього брата разом з усiма їхнiми болярами потягли до столу в краснiй свiтлицi, й пиво, й меди, й вина червонi, та бiлi, та золотi лилися до пiзньої ночi. Коли ж Гатило. хитаючись не так вiд хмелю, як од веселого збудження, прийшов до спочивальнi, Гримiльда сидiла на широкому м'якому ложi, звiсивши додолу босi ноги, майже по п'яти затуленi мережаною сорочкою.