Година стояла добра, коли зайшло сонце, над заплавами за Днiпром пiднявся повний мiсяць, i Гатило наказав повиносити столи перед хороми. Й оскiльки се був не ратний пир чи святкування Юра Побiдника, то в молодий садок запросили всiх – i князiв та боляр, i можiв, i дружинникiв Гатилових та новолунгських, i всiх жiн вельмiжних.
Десь пiд опiвнiч, коли за столами стояв переплутаний хмiльний гамiр, княгиня пiдморгнула через широкий стiл Яреневi. Сотник для годиться помулявся, тодi глянув на мiсяць i сказав королевому братовi Горватовi:
— Пiду гляну… Треба навiдати сторожу свою.
Горват-Гернот пiдозрiливе зiщулив очi, але не зрушив iз мiсця. Вiн увесь вечiр сидiв похмурий. Учора Тодорiк Бернський натякнув йому, що княгиня Гримiльда мислить їм зле. На сестру вiн уникав дивитись, але в бiк Гатила позирав частiше, нiж би й самому хотiлось, i щоразу на думку спадали старi домашнi пiдозри. Що ж має означати той знак iз перснем у вовчiй шкурi? Гатило теж мовчав i був зовсiм несхожий на того щирого хлiбосiльника, яким видавався минулi днi. То хто ж iз них двох – вiн чи сестра?
Горват-Гернот намагався перезирнутись iз братом, але король новолунгський жваво гомонiв iз хитрим вельможем Войславом i навiть не дивився в бiк брата свого.
Тiльки Гатилiв брат Волод iнколи кидав погляд у бiк нього та княгинi, й Горват не мiг уторопати, що знакують отi його зиркання. Тупа неприязнь iзбурювалася в Горватовiй душi на Волода, й вiн не знав, як себе повести.
Захоплений болiсними здогадами, Горват i незчувся, як за столами порiдшало. Вiн обмацав пирувальникiв очима й так i не второпав, де зникло стiльки люду, й коли, й хто то такi. Тепер найбiльше здавалося новолунгiв, i се трохи заспокоїло королевого брата. Що б то не сталось, але коли поряд свої, якось та буде. Сестра теж бавилася зi своїм Яренем. Горват-Гернот дивився на небожа й не мiг угадати, в кого той удався: в сестру Гримiльду чи таки в Гатила.
Малий Ярень побiг до вiтця свого, злiз йому на колiна, посидiв хвилю й пересiв до старшого брата, княжича Юрка. В обох княжичiв – i великого, й малого, були однаковi чорнi брови й довге, до плiч, теж чорне волосся. Брати, певно, посварилися, бо малий Яролюб гайнув до матерi. Гримiльда взяла його в пелену й почала щось шептати на вухо. Хлопчик слухав i зиркав на свого незнайомого дядька через стiл навскоси, й Горват-Гернот не мiг позбутися набридливої думки, що Гримiльда говорить малюковi саме про нього.
Княгиня й справдi шептала княжичевi:
— Того мовчуна видиш?
— Виджу.
— Хто то є?
— Вуйко мiй.
— А ти його любиш?
— Нi.
— Пощо?
— Бо сердитий.
— А страхаєшся його?
Шестирiчний опецьок випнув груденята:
— Я нiкого не страхаюся, бо мiй отець найдужчий за всiх!
— Коли не страхаєшся, то пiди й дай ляпаса тому мовчуновi…
Малюк завагався. Вихваляння – одне, а дати ляпаса рiдному вуйковi – зовсiм iнша рiч.
— Таки страхаєшся, – глузливо докинула мати. Шестирiчний княжич випорснув їй з рук, оббiг довгий стiл i став за материним братом.
— Ей, – сказав вiн йому. – Анум нахилися!
Горват-Гернот здивовано нахилився до небожа, малий замахнувсь i щосили вдарив його кулачиськом по носi. Якусь мить обоє дивились одне на одного, однаково розгубленi й зляканi. Горватовi з роз'юшеного носа цибонула кров, заливаючи бороду й дорогу одiж. Вiн раптом схаменувся й ухопив малого небожа за довге волосся. Над столами повисла мертва тиша.
— Се вигадка твоєї матерi, недоноску! – закричав Горват-Гернот, вихопив меч iз пiхов й одним ударом вiдтяв княжичевi голову – аж телiпнулась у його руцi на довгому чорному волоссi. – В сьому домi вино дороге, платиться кров'ю! Плачу свою виру сестрi!
Вiн гойднув i кинув хлопчикову голову Гримiльдi через стiл навскiс, але не докинув. За столами знявся неймовiрний гвалт. Княгиня ж сидiла й широко розплющеними очима дивилася пiд ноги, де лежала, заплутавшись у довгому скривавленому волоссi, голова її сина.
Горват-Гернот, переделавши гамiр, крикнув:
— Я-м вiдав, що нас приманили в пастку! Я-м казав!.. Новолунги!.. Виймайте мечi й щербiть їх об голови руськi!
Новолунги похапалися, в кiлькох мiсцях спалахнули сутички. Русинiв було мало, принаймнi менше, й можi короля Гана-Гунтера посiли їх зусiбiч. Дехто люто лаявся, кiлька впало мiж столами, й новолунги насiдали. Гатило, який у сей час був у хоромi, вискочив i взявся за голову. Гостi, що їх вiн привiтав у своєму вогнищi, повелися, мов останнi татi. Вiн прогримiв голосиськом:
— Поляни! Русичi!..
I в сю мить з-вiд будiвель налетiли можi сотника Яреня. Якщо в кожного новолунга був меч, то Яреневi можi кинулися в бiй повнiстю зоруженi: в калантирях i кольчугах, у шоломах i при червлених щитах. I покотилися голови новолунгськi, й повiтря раз у раз протинали крики вмираючих.
— Я-м рiк учора Горватовi! – крикнув до Гана-Гунтера Тодорiк Бернський.
Король ошалiв:
— Рiк єси, та не дорiк! Тепер я вiдаю, який з тебе друг. Охищайся!
Вiн витяг меч i схрестив його з Мечем Тодорiковим, який змушений був боронитися.
Горват-Гернот, вихопившись на стiл, просто мiж посудом побiг до Гатилового брата Волода, який ще не знав, битися йому чи закликати до розуму. Новолунгський же князь напосiдав, мов шалений лев, i незабаром протнув Володовi груди. Гейзо, молодий жупан з-за Райни, бився з Ратибором, князем Бiлгородським. Ратибор тиснув i заганяв супротивника мiж столи, та раптом наступив на чийсь труп, i нога звихнулася, й рука йому теж схибила.
Гейзо ж скористав з того й вiдтяв Ратиборовi голову з вiдвалом.[44]
Та не встиг зрадiти своїй перемозi, як навстрiч йому виступив старий кравчий, князь луганський Годой – простоволосий, iз довгим сивим оселедцем на тiм'ї. Й молодому жупановi довелося вiдступити. Годоїв меч дiстав йому горлянки саме мiж столами, де лежав перетятий Ратибор.
Поляни тисли й тисли новолунгiв, оточивши їх з трьох бокiв. Тепер сiча велася далеко вiд весiльних столiв, закиданих трупами.
Тодорiк Бернський поранив Гана-Гунтера в живiт i там i лишив лежати, сам же зчепився з Горватом-Гернотом.