— Великий княже! – незвично врочистим голосом продуднiв Борислав Борич, i князь вiдгукнувся:
— Га?
Такого звертання вiн ще не чув од Борислава й тепер, здивований, блимав то на одного, то на другого вельможа. Князь був у самiй полотнянiй сорочцi та бузинових ногавицях, босий i простоволосий. Довгий сивий оселедець заплутавсь у їжакуватому, давно не голеному тiм'ї, обличчя було теж неголене хто зна й вiдколи, очi в обрезклих зморшках дивилися на прибульцiв, мов крiзь iмлу, й усiм своїм виглядом володар землi Руської швидше нагадував лiсовика-смолича, нiж Великого князя.
Борислав добру сiдмицю вже не бачив Гатила, i його окаянний вигляд змусив серце боляринове болiсно стиснутись, але вiн узяв себе в руки й ще врочистiшим голосом проказав:
— Рать сполчається на землю Руську, Великий княже!
— Га? – знову безтямно прорипiв Гатило, бо до його свiдомостi не доходили Бориславовi слова.
Велiй болярин доказав:
— Рать многа: й чудь, i єм, i сум, i мурома з весами. Сiдлай, княже, коня сивого та бери меч к опоясу.
Богдан Гатило ще якийсь час тупо дивився на Борислава й на старого конюшого, який стояв праворуч першого вельможа, тодi схилив голову мiж колiна й застиг. I тiльки Борислав Борич бачив, що мед у братницi, яку мiцно стискав Гатило, раз по раз брижиться тонкою хвилькою.
Гатило плакав.
Борислав повернувсь i тихо вийшов, i Войслав теж подався за ним, i бiльше того дня вони не ступили на порiг княжого хорому. Гатило засунувся зсередини й нiкого не впускав у спочивальню, навiть усмерть перелякану чашницю Iладiку, яка кiлька разiв намагалася погодувати його. Попостовбичивши з годину пiд дверима, вона пiшла до Адамiса, не знаючи, що сталось i що має статися вiдтепер.
Та раннього ранку, щойно над княжим двором сiли першi сутiнки й Борислав iз Войславом пiдiйшли до хорому, Гатило вже стояв на високому порозi в короткiй баранячiй гунi пiд опояс, у смушевiй шапцi з чорного ягняти та в чоботях о високих халявах. Спина йому ще сутулилась, але ноги
ледь розведеними вбiк пiдборами трималися мiцно на закрижавiлому порозi.
Вiн коротко рипнув голосом:
— Уходьте.
Й загримотiв сiньми всередину. Вельможi подалися вслiд йому, й серце в Борислава Борича радiсно закалатало. Таки прокинувся князь, очуняв од хмiльного чаду та липучої байдужостi Гатило, очуняв-таки…
На десятий день, перед самими колядками, велике ополчення, зiбране з окольних руських сiл i городiв, побралося нескiнченною вервою до Вишгорода й далi на полунiч, куди вiв ще не добре вкочений Соляний шлях.
По трьох сiдмицях сполчення дiсталось Iльмень-озера, де вже лiт тому тридцять почали селитися словiни, полишивши старi вiтчини на Березинi та верхiв'ях Днiпра.
Очам руських ратникiв одкрилися жахнi видива. Вздовж лiсових дорiг i просiк стояли довгi ряди хрестiв iз розiп'ятими на них бородатими людьми. Трупи були без носiв i вух i давно поклякли на морозi, ноги в них висiли з хрестiв, об'їденi вовками й лисицями, простоволосi кучматi голови, й плечi, й одяг були засипанi снiгом, очi ж дивились похмуро й моторошно крiзь холодну заскленiсть смертi. З одного старезного дiда було здерто ввесь одяг, а на грудях i животi повирiзуванi великi й уже почорнiлi хрести. Певно, то був колись старiйшина всього великого роду, який тепер простягся вздовж лiсової просiки шерегою розп'ять.
I тiльки тут Гатило прочнувсь остаточно. Здибивши яблукатого жеребця, вiн уп'явсь острогами йому в живiт i погнав попiд страшними хрестами й гнав доти, доки й тягся нескiнченний лiс. А ввечерi сказав, намагаючись не дивитися в бiк болярина Ореста й князя Тодорiка Бернського:
— Хрестатi.
За теплою великокняжою полоткою вирував тисячоголосий табiр, а в полотцi здавалося тихо, моторошно тихо. Тi хрести на старому дiдовому тiлi й тi, iншi, дерев'янi, на яких були розiп'ятi сотнi людей, говорили про одне. Рука грекiв, чи латин, чи, може, й готiв, сягла й сюди, бо нi чудь, нi єм, нi сум, нi якесь iнше з-помiж сих племен у Христа не вiрили; тим бiльше – словiни iльменськi.
Наступного дня вивiдцям пощастило знайти кiлька недорiзаних родiв, що ховались у найнеприступнiших лiсових хащах.
— Ви чиї сте? – спитав у зарослого по вiчi дiда соцький вивiду.
— Русьские.
— А хто сте?
— Славяне.
Сивий бородатий старiйшина, коли його привели до Гатила, розповiв, що сталося й яка сiча була тут у кiнцi лiта й восени.
Велика тьма прибулих човнами з островiв та Холодної землi фрягiв[46] разом iз готами, якi невiдомо звiдки й узялися, швидко пiдкорили чудь, i єм, i сум, i ще декотрi меншi племена, примучили їхнiх вождiв збирати ополчення, й усi разом посунули на словiн. Може б, словiни й вiдбились од напасникiв, та серед них ворог теж устиг посiяти прю. Дехто здавався фрягам, та готам, та поведеним племенам, їх порозселяли на всi чотири вiтри. Iншi ж, хто не пiддавсь на одур, узялися до мечiв. Але мечiв було замало, ворог iшов на полудень i на всхiд, куди хотiв, i скрiзь убивав, i палив, i гарбав, а найнепокiрнiших, хто вiдмовлявсь уклонитися їм, розпинав на схрещених колодах, пiддаючи жахливiй повiльнiй смертi.
— Теперя нас десятеро, – закiнчив свою розповiдь старiйшина, моторошно схожий на того дiда, якого всi бачили вчора на хрестi. – Я да девять баб-маладух. А я уже стар для… Вигiбнєт род…
Гатило гаркнув:
— Де вони?!
Дiд перелякався:
— Кто?
— Фряги, й готи, й чудини!..
— Не вєдаю, баарiн. – Вiн слово болярин вимовляв на полунiчнии лад, i в нього виходило «баарiн» чи навiть «ба-рiн». – Но вєдаю, кто вєдаєт.
I розповiв, як їм проїхати понад берегом Iльмень-озера й знайти в болотах iншi великi роди Балових та Зємових.
За два днi вивiдцi розшукали в замерзлiй драговинi чимало словiнських родiв, бо туди недруги не наважилися заходити. А ще за сiдмицю сталася велика сiча. Гатилове ополчення розгромило дружини фрягiв та заблукалих сюди готiв, а погано зоруженi ратники чудських, та сумських, та емських вождiв, що пiддались на фрязький одур, самi порозбiгалися.
Гатило простояв на Iльменi до пiзньої весни, коли стежки в лiсах i драговищах протряхли. Вiн наказав чудинам посунутися на захiд, до великого Драг-озера[47], сум та єм пересадив за Ладогу та Волхов, а на сьому березi Волхова зрубав чималий город, нарiкши його Новим, i лишив там посадника свого Воротила з сотнею молодших дружинникiв.