— Iстину рече Борислав Борич, – мовив старий конюший Войслав.
Отець же Гатилової першої жони Руски, яку князь посадив у Вишгородi, сiмдесятип'ятирiчний жупан вруцький Воїбор закивав лисою головою:
— Треба сла рядити, Богдане.
Тесть i сього разу не мав нiчого проти нового зятевого злюбу. Його ровесник витичiвський посадник Ждан теж погодився:
— Виряджай, Гатиле, сла сватiвного.
Великий князь обiйняв поглядом усiх присутнiх, а в краснiй свiтлицi зiбралося душ iз двадцять князiв i велiїх та малих боляр:
— Кого ж послемо до князя Iлiї?
— Та кого? – по паузi обiзвався князь Воїбор. – Сли мене та… – вiн обдивився присутнiх, – та Ждана-посадника. Ми смо можi старi й сивi.
— Тебе не личить, – засмiявся Борислав Борич. – Тесть єси Гатиловi. Там же всi носять хрести в пазухах, то ще й…
Се зачепило Богдана, й вiн сказав:
— Хай їде тесть мiй Воїборi 3 хрестатими панькатись не будемо. Не ми їм, а вони нам дань дають i вони роби нашi!
Вiн мiг би сказати сим людям, як сестра римського iмператора, Юста, сама колись вiддавала йому руку свою, навiть лягла б у ложе його, коли б вiн того захотiв, i лягла б, як остання налiжниця. Та Гатило не мав намiру казати про се, бо князi та боляри, якi сидiли в його краснiй свiтлицi, мусили й самi все добре пам'ятати.
— Їдьте, – сказав вiн тестевi та витичiвському посадниковi Ждану. – Їдьте взавтра до корсунського князя Iлiї й везiть йому викуп за дочку, достойний нашої землi й нашої слави.
Але нiхто не розходився. Всi чекали останньої волi, й Гатило сказав:
— У недiлю почнемо,
Тiльки тепер князi та боляри заворушилися й почали вставати з лав, розташованих попiд стiнами довгої свiтлицi. Шарудiли коприною й паволоками свитки та ногавицi, бряжчали мечi об пiдлогу пiхвами, радцi, кланяючись Гатиловi, двоє по двоє виходили в сiни й жваво перемовлялися. Великий князь київський не щодня жону вiв, та й не щоразу Русь народжувала такого князя, тому весiлля мусило бути гiдним його ймена й величi городу Києвого. Кожен мав подбати про вiно для князя, вiно ж абияке не пiднесеш, отже, й сього разу трiщатимуть спини невпокiрних смердiв.
Була середа сiдмицi, ввечерi ж напередоднi весiлля Богдан Гатило мав дуже неприємну й важку розмову з власним сином, княжичем Юрiєм.
Юрко був неговiркий, але ласкавий i поштивий до вiтця свого. Й раптом щось iз ним сталися. Богдан помiтив се ще в четвер. Зустрiвши сина в стайнях за новими гридницями, вiн сказав:
— Прийди по заходi сонця, маю ректи тобi про справи твої.
Хотiв поговорити з сином, чи не пора наставити його тисяцьким над усiєю великокняжою дружиною. Та Юрко лише буркнув щось незрозумiле й увечерi не прийшов. Гатило, не дочекавшись, послав по нього тивуна Туткая. Кiбценосий сакин повернувся нешвидко й сказав:
— Княжича немає в дворi. Я-м перешукав у всiх стайнях, i в воїнських, i в малому хоромi, й скрiзь…
У п'ятницю рано Гатило знову послав котрогось челядника, та сина знову нiхто не мiг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвiта наступного дня вiн здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намiр шаснути повз вiтця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду.
— Куди зiбрався-с?
— Пустiть! – глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав мiцно.
— Злазь.
Юрко, зашарiвшись, вишилив ногу й стрибнув додолу.
— Ходiм.
Гатило поманив пiдстаркуватого челядника Мааса й вiддав йому синового жеребця:
— Розсiдлай.
А сам пiшов до хорому, певен, що Юрко тепер нiкуди не дiнеться й не втече, поламавши волю вiтцеву.
Вони сидiли в столовiй свiтлицi й не дивились один на одного.
— Що-с намислив проти вiтця? – тихо спитав Гатило. Син мовчав, i се ще дужче хвилювало князя. Вiн повторив: – Що-с намислив?
Двадцятишестирiчний сотник уперто дивився кудись у вiкно, широкобровий i гарний, i темно-каре волосся спадало йому до плiч, як i належить княжичевi.
— А нiчого, – нарештi видавив син.
— Вiри не йму. Щось та пече тобi душу. Повiдай, сину. В княжому домi котора – то найлихiший ворог. Нехай татi землi нашої в пря котораються – не ми. За що стережеш зло на вiтця – речи!
Син мовчав, i Гатило теж мовчав i дивився в iнше вiкно, й тисячi думок снувалися йому в головi, й жодна не трималась купи.
Й раптом неприємний здогад, що пiдсвiдоме вколов його вчора вранцi, застелив Гатиловi очi млою. Вiн обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведенi брови й мiцно стисненi вуста.
— Заради… неї?
Сi слова зронилися мимохiть, i Гатило пошкодував, та було вже пiзно каратися й каятись, бо слово не горобець.
Обличчя Юркове, допiру блiде й нетутешнє, почало братися знiтом, аж на очах виступила роса. Вiн зiрвався на ноги й хотiв бiгти геть, але знову сiв i низько схилив голову.
Гатиловi все стерпло всерединi. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тiм'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашнiше. Син пiднявся проти батька й пiднявся заради жони… Юрко важко, слово по слову, вимовив;
— Я-м хiть мав… молити вас… руки її…
Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скронi, й вiн тепер ледве всидiв, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшнiше.
Богдан просидiв у свiтлицi до самих обiд, тодi пiшов у спочивальню й не вiдповiдав нi на якi стукоти в дверi, хоч увесь хором аж бринiв од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричi, й боляри великi та малi готувалися до завтрашнього весiлля. Вiн же лежав горiлиць узутий i дивився на гладенько тесанi колоди. Й тiльки коли смерклось, устав i стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будiвлями. Можi-дружинники – хто сидiв на присьпах, хто грав у зернь, хто зiбрався гуртиком i просто теревенив, – навiть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь нiколи не приходив сюди.