Борислав засовався:
— Мечем Юра Всепобiдного…
Великий князь усмiхнувся:
— То є так, але… й не так. Бо Юр дає побiду тiльки тому, хто вмiє держати меч його. – Вiн пiдвищив голос: – Русi ворога треба!
Се було настiльки несподiвано, що всi аж роти пороззявляли. Гатило ж повiв далi:
— Ворога, що зможе тримати купи таку многу державу. Як ворога не буде, кожен князь i кожен болярин заспокоїться, й душу його пойме алчба велiя, й почне вiн скоса поглядати на сусiду свого, а той на нього, а другий на третього, й почнуть шматувати святе тiло землi Руської, й погине Русь, у прях межисобних котораючись. То як, зумiв єси, Боричу?
— Зумiв єсмь, Гатиле.
— А я-м ще не все повiдав. Були б смо взяли Рим – i мали б ще одного недруга, змiю в пазусi. Годi з нас i тих, що вже в пазусi нашiй. А Рим на нас алчбою не горить – не смiє. Вiн має свого першого ворога – готiв захiдних, i на готiв день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки мiж себе гризуться – ведмедевi спокiйнiше жити. Коли б же-м гукнув до вас:
«Русини, ось наш Рим!», ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, i готи б захiднi стали нашi… вороги! Зумiв єси, Боричу?
— Зумiв, єсмь, Гатиле! – вигукнув Борислав. – Усе-м зумiв тепер. Слава тобi, Гатиле!
— Слава кумирам руським, що напоумили мене тодi, – вiдповiв Великий князь. – Уся земля, яку греки називають Європою, платить нам дань. I так буде, поки Русь в однiй руцi тримати-йме Юрiв меч. I хай рятують нас кумири руськi вiд межисобиць i которань.
Бiльше Гатило не сказав нiчого, й над усiма столами висiла тиша, бо всi чули слова мудрого вождя свого. Тодi хтось устав i вигукнув на цiлий двiр:
— П'ю твою славу, Гатиле!
Й знявся такий гамiр, що, здавалося, годi його й угамувати.
— Слава Гатиловiї
— Слава!..
— Сла-а-а… Сла-а…
Коли зiйшов мiсяць, вiдуни почали ворожити Великому князевi та його нареченiй княгинi. Ворожили на вогнi, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, i всi вгадували довгi лiта й многi чада можеськi, й Гатило задоволене смiявсь, а княгиня Iладiка сором'язливо тупила зiр. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такi речi жонi, й Гатило реготав, i всi реготали, тодi Харя Мурин пiдвiв до Гатила старезну бабу:
— То є вiдьма вроча. Мовить, що вiдьмувала тобi, княже, як не був ще-с Гатилом. Признаєш?
Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не мiг пригадати, де бачив її й чи бачив узагалi.
— Не признаю, – вiдповiв вiн нарештi. Бабця прошамкала:
— А я-м не забула. Такий малий був єси й довгокосий. Я-м наврочила тобi тодi боятися жони й лука свого. Й там ще лугарi стояли!
— А-а! – згадав Гатило. – Пiд Витичевим?!
— Пiд Витичевим.
— Не справдились твої вроки, бабо. Мала хiть одна жона звести мене, та сама димом пiшла, а я-м як. був живий, так i досi!
Гатило реготав i сам собi дивувався, з якою легкотою згадує тi днi, бо то було майже неймовiрно. Таки ж угадала бабуся вiдьма, таки ж угадала, бо вiн i справдi тодi мало не звiвся, й то свята iстина, був би пропав, коли б не ласкавi кумири руськi.
Вiн гукнув Адамiсовi:
— Гречине! Дай бабi таке вiно, яке вона сама з тебе заправить!
I поки Адамiс Гречин iшов межи столами до нього, вiн кинув бабусi вiдьмi:
— Все-с провидiла. А лука я вiдтодi не ношу. Вже й стрiляти розiвчився-м. Хвала тобi, старице!
Адамiс потяг бабцю до княжих скiтниць, але вона не хотiла йти й не хотiла брати нiчого за своє вiдьмування:
— Стара-м, три чисницi до вiку, нащо менi твоє золото й серебло! Не маю хотi! А чарку випити до князя – вип'ю.
Їй налили, й вона почала смоктати крутий мед з позолоченої братницi.
— А ти, княже, з деревляної п'єш? – здивовано завважила вона. – Чула-м таке, та не йняла-м вiри. А тепер виджу. Й чара стоїть деревляна, й полумисок деревляний… Добре чиниш, княже. Алчба – то є перворiдний грiх.
Її почали благати, щоб поворожила й князевi, й їм, але бабця вiдмовилась:
— Уже не виджу рiз на руцi. А я-м тiльки по руцi вiдьмувала.
Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звернувся до старого конюшого Войслава:
— То не речеш менi, хто здогнав татя того Валтарiя!
Велiй болярин зам'явся:
— Не хтiв би-м ректи про се за столом весiльним, Великий княже…
— Пощо? Як гукають можа того?
— Лосько… – непевно вiдповiв старий конюший. – Мабути, Лосько. З Городища за Бiлгородом.
— З Городища?
Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, i вiн спитав:
— Тамтешнiй мiж як звався? Глiбом? Посадиш Лоська можем годованим у Глiба мiсто.
Войслав подумав щось сказати Великому князевi, та тiльки схилив очi. Лоськовi вже нi до чого була княжа ласка. Повертаючись тодi додому з городу Києвого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Бiлгородом, казали, кiнь його на всьому скаку раптом перепнувсь об кимось загублену мотику й полетiв шкереберть. Лосько з несподiванки теж упав, i дуже невдало, навзнак, i додому його принесли на ряднi з перебитим попереком, хто й зна, чи виживе бодай…
Пiд опiвнiч дiви, жiнки та жони почали спiвати завiдної, усi повставали.
Полетiв сокiл, та й полетiв,
а й понiс пiд крилом чаєчку.
"Ой куди ж ти, соколе-княже,
Та чаечку несеш
Та вiдносиш?"
"Понесу я чаєчку-ворочаєчку
На гору високу,
На дуб тривеселий,
У гнiздо та у свое гнiздечко,
а дам їй обручальнеє колечко,
Та припну за нiженьку бiлу,
Щоб не полетiла…"
Дружки взяли молоду княгиню Iладiку попiд руки Й повели, накинувши їй довгий копринний полоток на голову, за ними сивi дружки повели нареченого можа помiж столами, попiд деревами до високого рiзьбленого ганку княжого хорому, й дiвчата спiвали й спiвали, й гайдарi до лускоту надимали свої гайди, аж очi їм рогом лiзли, й у пiсню вдиралися веселi вигуки, бо кожен або ж пережив у своєму життi таку хвилюючу мить, або ж мав незабаром пережити. Й Гатиловi здавалося, що дружки йдуть надто повiльно, мов знущаються з нього. В головi грав хмiль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що вiн забув i про свої лiта, й про сивi вуса та сивий оселедець i йшов, дивлячись поперед себе, де в гуртi жiн старiйших, своїх останнiх навчительок i напутниць дрiботiла в вузькому наволочному полоттi княгиня Iладiка.