Выбрать главу

Й далi йдеться про те, як гуни пiдкорили Китай, як потiм, зазнавши поразки, розкололись навпiл, i пiвнiчна частина їхня почала поволi кочувати на захiд, аж доки опинилася в Європi й у серединi V ст. прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейцiв.

Те саме читаємо й в УРЕ. Рiзниця тiльки в тому, що тут подано докладнiшi вiдомостi, а в першому виданнi сказано, що найдавнiшi згадки про гунiв датуються 2356 роком до н. е.

Але ж у тих китайських джерелах iдеться про «сюнну», й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово «гуни». Чи не про рiзнi народи тут iдеться?

Якщо вивчити працi вiтчизняних археологiв й iсторикiв В. В. Бартольда, К. О. Iностранцева, С. С. Сорокiна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бiчурiна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, якi зазначенi в енциклопедiях серед учених, що дослiджували iсторiю цього народу, то вийде, що «хунну» справдi iснували й, згiдно з китайськими лiтописцями, десь на зламi ер почали свiй неквапний марш на захiд. Знайдено й археологiчне пiдтвердження того, що вони попутно засновували свої кочовi держави то в Пiвнiчнiй Монголiї, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи нi на якi старання вчених, захiднiше вiд Казахстану жодних слiдiв цього могутнього й великого народу не знайдено.

Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європi довгi столiття.

Вiдомо, що донька гунського царя, якого Аммiан називає просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а вiн, за хронологiєю Торфея, сiв на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в Європi принаймнi з кiнця II сторiччя. Останнi ж згадки про гунiв стосуються не Аттiли, навiть не його синiв, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворi iмператора Юстiнiана.

Звiдси виникає логiчне запитання: чи мiг такий могутнiй i вельми численний народ, який проiснував у Європi щонайменше чотири столiття, якому корився й сплачував данину цiлий континент, – не залишити по собi слiду?

Нi, це був би абсурд.

Нашi вченi, та й не тiльки нашi, стверджують, що пiсля Аттiли його iмперiя розпалася. Й це справдi так, але ж розпалась iмперiя, тобто вiдпала бiльшiсть колонiй та залежних племен i народiв, самi ж гуни не могли отак запастися в небуття!

Дiйсно, iсторiя знає чимало прикладiв, коли той чи той народ зникав номiнальне, вливши свою кров у кров сильнiшого. Так сталось iз галлами, з бiльшою частиною захiдних слов'ян, iз дакiйцями, якi в силу вiдомих обставин навiть називатися почали iменем своїх завойовникiв – римлянами ("румун" саме й означає "римлянин"); так вийшло нарештi й iз незчисленними племенами наших половцiв. Але ж галли полишили по собi величезний арсенал матерiальних пам'яток, хоч i втратили мову, а половцi, ставши компонентом iнших, у тому числi й української нацiї, вiддали нам тисячi й тисячi своїх слiв, майже всi рiчки та озера Лiвобережної України, Причорномор'я й досi носять тюркськi назви. А балки, а гори, а степовi пустелi та пiвпустелi! Про високi половецькi могили з оригiнальними пам'ятниками на них уже годi й казати: то релiквiї, якi красномовно свiдчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, – зникнути не може.

Вiддавна серед деяких iсторикiв усталилася думка, нiби прямими нащадками стародавнiх гунiв є угорцi. Воно й справдi заманливо: адже в Європi Угорщину називають Унгарiя (Hungaria), а державу Аттiли готськi iсторiографи звали Гунiгард або Гуналанд. Угорцi щиро повiрили в це, хоча й кажуть на себе «мадяри», й заходились посилено шукати пiдтвердження такої гiпотези. В похiд вирушило безлiч археологiчних експедицiй, якi завдались метою знайти бодай незначнi слiди легендарних гунiв.

Й хоча всiм вiдомо, що угорцi прийшли на свою теперiшню землю з угро-фiнського етнiчного материка в Приураллi через добрих чотири столiття пiсля смертi Аттiли, але думка про Угорщину як країну гунiв од багатократного повторення так укорiнилася, що лишається й досi якоюсь аксiомою (нiким, щоправда, не доведеною).

Висновок поки що може бути один: народiв-примар в iсторiї не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плiд фантазiї, традицiя, яка тягнеться ще з сивих часiв Геродота. Iснують i iснували народи в плотi й кровi, й кожен був носiєм своєї, лише йому притаманної духовної й матерiальної культури, а все що стосується матерiального, – вiчне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слiдiв Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, нiби їх не було, а просто ми не там або не те шукали.

На яких же широтах i меридiанах шукати гунiв? Чи вертатися знову назад у пiвпустелi Забайкалля та Монголiї, а чи продовжувати пошуки в тiй-таки Угорщинi, де ми блукаємо ось уже п'ятнадцять сторiч? I чи так уже старанно ми дослiдили всi вiдомостi про гунiв?

Далебi нi. Тим часом багато iсторикiв i дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунiв у зовсiм iншому напрямку, нiж ми шукаємо зараз.

За свiдченням уже згадуваного Аммiана, готи дуже давно були знайомi з гунами, ще задовго до славнозвiсного Болiмира (чи Велiмира), який 376 року нiбито з'явився з-за Дону зi своїми ордами. Навпаки, гуни служили у вiйську готських конунгiв i навiть воювали проти своїх же одноплемiнцiв у тiй готсько-гунськiй вiйнi.

Вiзантiйський iсторик III столiття (третього!) Марцiан Гераклiйський пише, що обабiч Днiпра, за аланами, живуть так званi хоани. Отже, обабiч Днiпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середнiй Азiї.

Думки про те, що гуни споконвiку жили на наших землях, дотримували й вченi пiзнiших часiв. Услiд за Птолемеєм, який писав, що гуни, котрих вiн називав «хунами», мешкають на лiвому березi Днiпра; вслiд за Аммiаном та Марцiаном Гераклiйським такої самої точки зору дотримує й Адам Бременський – пiвнiчнонiмецький хронiст другої половини XI сторiччя: столиця Гунiгарду зветься в нього Хiвен . I якщо ця назва здається нам сумнiвною, то звернiмося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського – Гельмольда. Цей iсторик, який жив у серединi XII сторiччя, в своїй фундаментальнiй працi «Хронiка слов'ян» неодноразово повторює, що всi слов'янськi землi, якi лежать на схiд вiд Данiї й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його, Гельмольда, час, називають також Гунiгардом – через їхнє населення гунiв. Там умiщує вiн i гунську столицю, яка зветься Хуе .

За його словами, земля гунiв починається вiдразу ж по той бiк Ельби. Вчений, якого нiяк не назвеш слов'янофiлом, – навпаки, в нiмецькiй експансiї на Схiд вiн був одним з її iдеологiв, – усi цi землi вiддає гунам. I це в той час, коли, якщо вiрити деяким iсторикам, гунiв уже давно й на свiтi не було, а їхнi рештки хтозна-скiльки сторiч тому буцiмто засимiлювались мiж мадярами.