Ну, а для прибiчникiв касти косакiв-воїнiв одним з найголовнiших доказiв буде цитата з вiзантiйського iсторика Льва Диякона, який писав у Х сторiччi, що Великий князь київський Святослав голив бороду та голову, носив тiльки вуса й довгу косу на тiм'ї, «а це було ознакою високого роду». Царi та вождi в давнi часи справдi належали до касти воїнiв своїх племен. Згадаймо Єгипет, Ассiрiю тощо.
Ми не випадково пов'язали всi цi слова в один ланцюг: косак-козак-гусар-улан-алан-волинянин, бо щось подiбне знаходимо й у Римi. Чи то була стародавня традицiя, принесена в Рим i античну Iталiю тими, хто асимiлював етрускiв, чи ж згодом слов'яни перейняли цей звичай вiд римлян. Бо в римському суспiльствi теж був привiлейований стан вершникiв, до якого приймали так само з урочистим ритуалом «обручання», як i в козаки. Про це дуже переконливо написано в книзi О. Вельтмана. Нiдерле твердить, що «постриг» – давньослов'янський обряд.
I хоча в Аммiана аланами називаються всi племена й народи, якi живуть на схiд вiд Днiстра, однак Аммiан називав аланами й неврiв, i будинiв, i гелонiв, i козарiв, а це щось та означає. Тож нiчого дивного в тому нема, що в IV столiттi аланiв знаходимо в Захiднiй Європi. Рамки цього дослiдження не дозволяють придiлити повнiшої уваги таким землям, як Галлiя або Iспанiя. А тут же безлiч топонiмiв, якi свiдчать про довготривале перебування в цих краях слов'ян i, на нашу думку, iсторикам варто звернутися до крайнього заходу континенту.
Описуючи землi по цей бiк Ельби, Тацiт каже, що сiтони – такi самi, як i лужичi ("лугiї"), лише управляють ними жiнки. Ця давня iсторiя, яка почалася ще з Геродота, мусила йти вiд помилки Геродотових переписувачiв та продовжувачiв або навiть вiд самого оригiналу, де амазони та їхнi близькi сусiди алазони трактуються зовсiм по-iншому. На своїй картi Птолемей садовить. алазонiв уже зовсiм не там, де ми їх бачимо в Геродота, – тобто не бiля Днiпра, а над Волгою. На мiсцi ж Геродотових амазонок бачимо амадокiв та амаксозiїв. Це дуже цiкаво, хоча дехто з-помiж iсторикiв, серед них i М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолемеєм та його картою. Цiкаво з двох мiркувань.
По-перше: Амадокiя розташована саме там, де стоїть Київ. Найближчi сусiди амадокiв – амаксовiї. Коли ж заглянути до давньогрецького словника, то знайдемо переклад: амакса, амаксея – вiз, хура, а похiдне вiд них амаксеiс (амаксей) – перевiзник, фурман. Отже, Птолемеєвi амаксовiї – перевiзники. Ось чому варто пригадати собi слова Нестора Лiтописця, який переказує легенду, нiбито засновник Києва також був перевiзником"
Несторовi здавалося, що це принижує гiднiсть монарха – бути перевiзником, вiн каже, що таке могли вигадати лище люди необiзнанi, бо Кия, мовляв, дуже шанував сам вiзантiйський iмператор. Тим часом дехто вважає див. статтi в українських часописах орiєнталiста С. I. Наливайка), що в ту давню давнину князь, який був одночасно й верховним жерцем свого народу, мусив ревно виконувати не тiльки свої державнi, а й первосвященницькi функцiї. До цих, останнiх функцiй, належав обов'язок, а може – право перевозити одноплемiнцiв човном на другий берег рiчки. Отже, роль перевiзника була найпочеснiшою прерогативою державної влади. Згаданий Нестором факт сам по собi дуже красномовний. Тим паче що в деяких дiалектах української мови й досi збереглися, певно, дуже старi дiєслова «кийлювати», «кийляти» й «кияти», якi означають переправлятися через рiчку, вiдштовхуючись києм, на плотi або поромi. Мабуть, найстарiша пам'ять про це стародавнє поняття збереглася в топонiмах принаймнi двох сiл на Днiпрi неподалiк вiд, Києва та в мiстi на Дунаї, яке колись називалося Києвець, а тепер – Килiя. Й чи не тут належить шукати розгадку вкраїнської столицi?
Але це не заперечує й iснування власного iменi з таким самим коренем. 1988 року, наприклад, вiдомий київський вчений професор Г. К. Василенко сказав на сторiнках газети «Радянська Україна», що Аттiла й Кий – це одне й те саме. В своєму романi «Меч Арея» я назвав Аттiлу Гатилом. Думаю, мiж словами «кий» та «гатило» можна поставити знак рiвняння; принаймнi вони належать до одного синонiмiчного гнiзда: кий, гатило, довбня тощо.
Напевно, Кий можливiше не як iм'я, а як прiзвище чи прiзвисько, адже їх у давнину давали й за фах людини. Коли повернутися до карти Птолемея, то його «амадоки» в перекладi з давньогрецької означають «колоди, скрiпленi докупи», тобто плiт. Припустимо, що амадоками греки називали людей, якi плавали через рiчки плотами, а це те саме, що й поромники-перевiзники, найближчi родичi амаксовiям-фурманам – чумакам. Чумак – слово, що виникло в нас пiзнiше; за княжих часiв уживалося слово «товариш» – вiд «товар», тобто валка возiв. З такими валками мандрували київськi купцi «у варяги», «в греки», «в хозари», «в булгари» тощо. Як бачимо, професiя «амаксовiїв» була в давнину популярна у наших краях.
З другого боку карта Птолемея вабить нас iще й тим, що вже тодi разом iз згадуваними амадоками та амаксовiями тут мешкали й iншi цiкавi нам племена. «Мiж бастарнами (в межирiччi Пруту – Дунаю) та роксоланами (на берегах Днiпра, Дону й Азовського моря) живуть хуни», – читаємо в «Посiбнику з географiї»).
Пiзнiше це рiзночитання на картах Птолемея й Геродота було ще дужче поглиблено Йорданом та наступними iсториками, якi послуговувалися готською мовою. Слова kwanen, konae, chonae, що означають «кияни», плуталися за близькими звучанням словами kuna, kuena, quena, kwana й chona, якi означають «жiнка». Просто Йордан i його послiдовники намагалися виправдати Геродотове твердження, нiби на Днiпрi був народ, яким управляли жiнки, й у такий спосiб помилка потроху канонiзувалася, перейшовши в норму. Киян-град, мiсто киян-перевiзникiв, стало Куенугардом, Кiенуборгом – тобто Мiстом жiнок або й просто Гунагардом – Мiстом гунiв.