Так, Аттiла був «варвар», якого iсторики ворожого табору намагалися змалювати найчорнiшими фарбами, особливо, коли бралися за видимий портрет. Але якого, спитаймо себе, великого дiяча давньоруської iсторiї змальовувано красенем? З-пiд писала римських та грецьких iсторикiв усi вони виходили кривими, похмурими й звiроподiбними. Та коли вiдсiяти зерно вiд суб'єктивної полови, то часом може вималюватися зовсiм iнший портрет.
Адже сам Прiск переказує нам слова Аттiлиних ворогiв про «царя гунiв». Римський сановник Ромул мовить у Прiскових щоденниках: «Нiхто з-помiж царiв, що володарювали в Скiфiї чи в будь-якiй iншiй країнi, в такий короткий час не здiйснив стiльки великих справ, як Аттiла». В германському епосi «Бiтерольф i Дiтлiб» мудрiсть Аттiли порiвнюють iз Соломоновою. Але Соломон, як свiдчить епос, при всiй його величностi не мав поряд себе стiлькох витязiв, скiльки їх бачив Бiтерольф при дворi могутнього Аттiли.
Та й сам Йордан каже: «Аттiла, володар усiх гунiв i можновладець – небачений у свiтi – племен чи не цiлої Скiфiї, достойний подиву в його неймовiрнiй славi серед усiх варварiв… Любитель вiйни, сам вiн був людиною помiркованою й витриманою, вiдзначався свiтлим розумом, був приступний для тих, що потребували допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повiрив».
Людиною виняткової справедливостi змальовує його й Прiск, бо простий люд горнувся до Аттiли. Грек Адамiс, який жив у столицi гунiв, сказав Прiсковi – й правдивий iсторик не втаїв його висловлювання: «Я люблю скiфськi звичаї… Ми часто воюємо, зате в мирний перiод утiшаємося досконалим спокоєм i не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишнiй батькiвщинi, в Римськiй iмперiї, володарюють тирани, а малодушнi раби не зважуються навiть боронитися вiд них. Там нема нi правосуддя, нi рiвностi в державних податках, а сильнiший душить слабшого».
Ось якi слова про великого полководця й державного дiяча знаходимо в Прiска та Йордана: «Великий цар-великого народу, господар досi нечуваної могутностi, царств Скiфiї та Германiї самодержець… тримаючи в жаху Рим Схiдний i Рим Захiдний…, незлiченнi пiдкоренi мiста не пiддавав пограбуванню, а ласкаво обкладав їх щорiчною даниною».
За портретом цього «варвара», «бича божого» вимальовується постава справдi мудрого, гуманного й прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навiть Карамзiн, який загалом повторює вигадки необ'єктивних ворогiв Аттiли, каже пiсля цитування Прiска: «Ми звикли зображувати гунiв чудиськами; певно, Аттiла був не дуже потворний, бо Гонорiя, сестра iмператора Валентинiвна, пропонувала йому руку свою». Та хiба ж не точно таким самiсiньким азiатом малював i Святослава Лев Диякон: голе тiм'я, маленькi оченята, плескатий нiс?…4
В статтi, благословленiй до друку академiком Б. О. Рибаковим та академiком М. Т. Рильським, яка була надрукована в ч. 1 журналу «Народна творчiсть та етнографiя» за 1962 рiк, говориться: «Протягом довгої героїчної iсторiї Русь переживала перiоди розквiту, коли греки й римляни запозичали в неї мiфологiю, що була важливим елементом античної культури, метали, хлiборобство. Могутня Київська держава IX – XIII ст. була тiльки одним з пiзнiших фактiв iсторiї Русi, стародавня ж iсторiя й культура її ще чекають на широкi дослiдження».
Й одним з таких перiодiв, на наше глибоке переконання, був перiод Велiмира – Аттiли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готiв можна зрозумiти. Слов'яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землi того валу давалася їм з кров'ю. В їхньому уявленнi гуни – напiвзвiрi, бо люто боронили свою прадiдами заповiдану землю. Але згадаймо часи готської експансiї на європейському материку – й усi уявлення помiняються мiсцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вiнiтар, подолавши 376 року одного iз слов'янських володарiв – Буса, розiп'яв i його, i його синiв, i сiмдесят найзначнiших бояр на хрестах. Конунг Фродо III, перемiгши в битвi захiдних слов'ян (венедiв-вандалiв), прикинувшись, нiби збирається вести вiйну з якимось там спiльним ворогом, скликав усiх слов'янських князiв-васалiв разом з їхнiм найдобiрнiшим вiйськом i по-зрадницькому перерiзав, передавив та перевiшав усiх, у такий спосiб позбавивши слов'ян можливостi опору й назвавшись пiсля цього конунгом датським i вандальським.
То чи треба ж так слiпо сприймати й готське твердження про «вандалiзм» слов'ян? Далебi, нi, хоч похмура епоха гото-слов'янської боротьби була й справдi жорстокою й у нiй панував основний закон «зуб за зуб i око за око». То бiльше, що слов'яни обороняли свою землю й мали всi права на жорстокiсть до зайд-асимiляторiв.
Так, русини перших столiть нової ери були великим i висококультурним народом, i применшення цього – то вiдрижка ще далеко не вмерлої теорiї норманiзму. Адже така могутня iмперiя, як Київська Русь, що протягом пiвтисячолiття пiдтримувала статус-кво в Європi – та й у цiлому свiтi, – не могла виникнути з надр напiвдиких племен, якi нiбито перебували мало не на стадiї родово-общинного ладу, з примiтивною економiкою й ремеслами, не кажучи вже про нерозвиненiсть класового суспiльства. Нi, Європа розвивалася рiвномiрно в усiх своїх ланках. На одному боцi був Рим з його рабовласницькою системою, на другому боцi – так званi «варвари», якi протиставили Римовi новi, прогресивнiшi форми продуктивних сил та виробничих взаємин: усi «варвари», в тому числi германцi та слов'яни. Й коли в боротьбi проти спiльного ворога вони загалом зберегли мiж собою стан рiвноваги, то це означає, що вони й перебували на загалом однаковому рiвнi розвитку. Рiзниця полягала хiба в тому, що готи прийняли християнство значно ранiше, але й це сталося тiльки через те, що вони жили ближче до ще досить могутнього на той час Риму, та й були залежними вiд нього в повному розумiннi цього слова: пiдлеглими. А Русь, могутня й самостiйна, ще цiлих сiм сторiч зберiгала свою iдеологiчну незалежнiсть вiд Риму Схiдного й Риму Захiдного й прийняла християнство тiльки тодi, коли воно стало загальною «модою» й мiрилом престижу. Й прийняла не пiд загрозою меча, як iншi народи Європи, а добровiльно й безболiсно, не втративши при цьому свого морального суверенiтету, не кажучи вже про територiальний.