Харя зневажливо посмiхнувся.
— Тямлю й на головi, княже.
— На головi! – загукали гостi. – На головi! Богдан вiдвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тiльки до київського князя:
— Лiпше-таки повiдаю казочку.
— Сиди! – гримнув на нього Рогволод. – Хай Богдан, онука мiй, повiдає нам, як повоював недруга нашого яського кана.
— Кан утiк, – буркнув Гатило. – З-пiд копит менi втiк.
— А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що вiд тебе вже нiхто й бiгти невольний?
Голос Рогволода був неприємний, i сам вiн мов настовбурчився – й вусами, й бровами, й навiть оселедець, знак княжого достоїнства, заворушився на лисому тiм'ї.
— Можi мої все повiдали сьогоднi, – стримуючись, мовив Богдан i подумав: як вернеться додому, в Київ город, має стяти собi довге волосся й лишити саму кiску, бо й досi ходе, наче якийсь княжий мiж чи болярин. По обидва боки сидiли кучматi, й лише Рогволод та ще троє носили на голеному лобi князiвську довгу косу, заправлену поза вуха.
— Речеш «мої можi», а хiба всi вони твої? – обiзвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. – А моїх скiльки були з тобою?
Богдан зрозумiв, куди хилить старий, i похмуро вiдповiв:
— Дам тобi тiльки морзу Тохтока.
Великий князь ворухнув порудiлими на кiнцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю.
— Морзу Тохтока?
— Робiв забирай – хоч увесь полон. Менi до того байдуже.
— Менi – робiв, а собi морзакiв? Ха-ха!
Смiх його був неприродним, у ньому забринiла погроза. Се вiдчули всi, бо дослухалися розмови мiж дiдом i онукою.
— Е, нi, княже, – втрутився велiй болярин Ждан. – А моїх можiв зобидиш? Я-м дав тобi тридесять i п'ять, а ти-с привiв менi всп'ять двадесять i вiсiм. То як бути?
Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, i в кожному вiчу засiла алч i жадоба. Навiть його власнi можi вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже їхнiй князь.
— Беру собi трьох морзiв яських i сацьких! – проймаючись їхньою затятiстю, сказав Богдан.
Потроху хмiль брав гору, й за столом знову повис недоладний гомiн, грюкали по стiльницi череп'янi келихи, цокали ножi об ягнячi маслаки, й кожен жував, i хлебтав, i перекрикував сусiду. Велiй болярин Ждан недбало вiдтрутив великокняжого сина, впнувшись йому лiктем у черево, й перехилився до князя Богдана.
— Осе ж ходив єси по свiтах, був-с у греках. Як там боляри маються?
— Кожен, як йому заманеться, – неохоче вiдповiв молодий князь: вiн i досi злився на Ждана за його суплiку.
— Чував єсмь, що тамтi боляри держуть у руках усiх смердiв. Чи iстина є того?
— Iстина є, – буркнув Богдан, а Борислав, який мостився на протилежному боцi столу, охоче пояснив Ждановi:
— Робiв одпускають. Дають їм те-се й одпускають, велiй болярине.
— Що дають? – наставив вухо й Великий князь.
— Що ж! Волiв дають, i плуга дають, i дерева на хижу, щоб мав де жити, й садовлять на землю.
— Геть усi? – знову спитав Рогволод.
— Декоторi.
— Воно й наш смерд на землi сидить i воли має. То й що з того? – сказав Ждан.
А Борислав заходився пояснювати:
— Наш сидить на своїй землi, й нам до тiєї землi зась: вона до вири належить. А їхнi боляри держуть усю землю. На тобi, смерде, клапоть й ори собi. Тодi восени менi за неї й жита, й пашеницi, й проса, й усього. Так ото й є.
— А-а, – протяг Ждан. – Де ж то таке в нас iзробиш, болярине! Вже його прадiд, – Ждан кивнув головою в бiк Богдана, – таке брався робити, та…
— Що? – швидко спитав Богдан. – Що брався робити?
— З такого дива не буде пива, – протяг Ждан. – У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його києм по головi, а вiн своєї: земля є не болярська, а вирська. Як вирське вiче мовить, так i буде. А вира чия є? – спитав Ждан. I сам-таки вiдповiв: – їхня, смердiвська, хай їм Пек на голови. Що має чинити болярин? Повiдай менi, Богдане, що маю дiяти, коли в мене п'ятдесят челядникiв? Далеко з ними розженешся?
Богдан мовчав. Усi вперто обминали його прадiда Велiмира. Нiхто нiчого не хоче казати. Вiн подивився в той бiк, де сидiв скоморох Мурин. Харя немовби чекав сiєї митi й аж випростався.
— То волiєш казочки, княже київський? – зло всмiхнувся вiн.
— Iди ти зi своїми казочками! – Богдановi од випитого йшла обертом голова.
— Волiєте казку, боляри? – спитав Харя.
I йому недружно вiдповiли:
— Давай казку, давай.
Скоморох кахикнув для уваги й почав:
— Були собi два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалiк один од одного й не здибувалися, бо нi той, нi той сього не волiв. Та одного разу таки здибались на вузькому мiстку: той iшов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скiритися, та нi той, нi сей не поступався: старий уже не мiг подужати молодого, молодий же ще не мiг зiпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сидiли отак, сидiли, тодi старий i рече:
«Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».
Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тодi, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвiст, i той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.
Всi були радi вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше радiли вiвцi й кози: великого лиха зазнали вiд нього…
Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же пiдозрiливе дивився на скомороха. Вiн сподiвавсь iншого закiнчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено вiдiтхнув i блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.
— То й до чого твоя казочка? Старi завше вмирають, на тому й свiт стоїть i стояти-йме. Чи вiдаєш се, скомороше?
Той поставив келиха й потиху сказав, роздiляючи кожне слово, нiби щоб i нетямущi могли зрозумiти:
— Я те вiдаю, княже. Та нерозумнi вiвцi не вiдали того…
Князь i досi не помiчав пастки, кинутої йому пiд ноги. Вiн простякувато спитав:
— Чого не вiдали вiвцi?
— Не вiдали того, що в старого зубiв уже не було, а молодий мав повну пащу великих i вельми гарних та… гострих зубiв.
Гостi вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казцi несподiваного хвостика. Всi причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.
Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стiл i просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'янi глечницi з медом, запереступав до гайдара. Той сидiв незрушно, тiльки зблiд i мiцно стиснув ще мокрi вiд меду вуста, проте сидiв i сидiв, навiть тодi, коли Богдан повис над ним, задерши до стелi довгий лискучий меч. Але вiстря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз i вдруге, нарештi висмикнув i застиг у незручнiй позi посеред брудного, залитого й заляпаного столу.