Переправившись плотом, Богдан пойняв дорогу на Броварi й Княжичi. Тут ще було мокро, земля Сiврська сохне довго, й вони з Вишатою ледве дiсталися смерком до врочища Бобровиця, обминаючи болота й затоки. На невисокому, вже сухому, нагорi в трепетовому лiсi вони розшукали стару хижу, кладену з колоддя й призначену для ловцiв за бобрами.
Над неосяжними плавнями стояв густий туман, i двом подорожнiм було самим дивно, як вони знайшли стежку до хатини. Докруж висiла така тиша, що й їхнi глухi голоси, й тупiт коней по вогкiй землi здавалися геть чужими й недоречними, нiби всьому початок у сiй забутiй людьми й кумирами пущi саме ся тиша, яка висне тут iз прадавнiх часiв.
Неповороткий Вишата постягав сулицею павутиння з куткiв ловецької хижi, принiс iз лiсу трухнявих пнiв i наклав у вогнищi багаття. Вечеряли хлiбом i розпареною на вогнi таранею, води ж було вдосталь докруж. Коней прив'язали пiд повiттю, давши по шаньцi вiвса, й полягали, загорнувшись у теплi сiрячнi корзна, так i не промовивши один до одного й слова. В хижi стало тепло й трохи чадно, та вони швидко поснули, втомленi важкою дорогою. Коли рано-вранцi рушили далi, туман ще й не думав знiматись, але Богдан майже навмання гнав жеребця, попустивши повiддя. Кiнь хропiв, харапудився вiд кожного пенька в густому туманi, та все ж бiг, пройнятий нетерплячкою свого вершника.
Нежинi дiсталися вже пiсля смерку, коли ворота городу були на засовi. Богдан почав грюкати ратищем сулицi й грюкав довго, поки нарештi звiдтам обiзвався невдоволений голос:
— Пощо гримиш?
Було таке враження, нiби сторожа чатувала за ворiтьми ввесь час i зумисне не вiдчиняла.
— Вiдвороти! – сердито крикнув Богдан, але той i вухом не повiв:
— Хто ви єсте?
— Київський князь!
— Т-те!
— Вiдвороти, речу тобi! – злився Гатило. – Бо як дiстану сулицею, то не зрадуєшся.
Й се було явною помилкою. Сторожа хмикнув i глузливо приохотив:
— Вельми довгу сулицю маєш! Коли є так, то й одворочай собi сам. Для мене що князь, а що вил або кинь – однаково є. Приходь, княже, як розвиднилiє.
Й замовк, i жоднi погрози бiльше не вплинули на нього, проситися ж Богдан не хотiв i не звик. Сердито смикнувши коня за повiд, вiн гайнув до лiсу неподалiк Нежинi. Й ту нiч провели пiд голим небом, тулячись навколо багаття, яке бiльше курiло, нiж давало тепло, бо пiшов тоскний набридливий дощ.
На душi було теж тоскно й порожньо, й Богдан картав себе за необачнiсть i дитинську нерозвагу. Приперсь у сей чужий город не знати нащо й пощо серед глупої ночi й заходився здiймати галас. Вишата сидiв iз того боку вогниська й колупав лозинкою в жару, та Богдан знав, що той думає те саме, лише мовчить, мовчить i навiть не дивиться на нього, як бувало завше, вiдколи Богдан пам'ятав сього небалаку.
Поснули тiльки по свiтаннi, коли сонце розiгнало туман. Конi паслися, спутанi повiддям, ще майже голий лiс виповнився гомоном комашнi й пташиним щебетом. Але спати довго не будеш, коли за чимось прийшов, i київський князь розтермосив свого попутника.
— Вставай! Уставай, речу тобi!
Вишата проклiпався й устав на рiвнi ноги, широко й винувато всмiхаючись.
— Їдьмо.
Присадкуватий вайло перестав усмiхатись. Очi його питали Богдана, куди ж їхати, й князь удруге замислився: й справдi, куди ж? До нежинського болярина? Вiн навiть разу не бачив сього чоловiка. Та ще й невiдомо, як зустрiне тут русинського князя сiврський болярин.
Їхати просто до княгинi Ясновиди? Й знову: що скаже їй? I як то можевi та йти в гостi до чужої жони, хоч вона й удовиця… Такого зухвальства нiхто не подарує навiть київському князевi. Закони завжди лишалися законами, в сiврiв же вони ще непохитнiшi, нiж у русинiв.
Так думав Богдан, охолоджений нiмим Вишатиним докором, i лише в обiд наважився на якийсь крок.
— Їдь до неї й речи: київський князь чигає тебе в лiсi й велiв прийти. Зумiв єси?
Вишата нiяково пошкрiб чуба, стриженого кружалом, пiд макотер, i Гатило не знав, що дужче непокоїть старого конюшого: чи складнiсть такого сольства, чи така неймовiрна для нього купа слiв, якi мав переказати вiд княжого ймення.
Але, вкривши чорне волосся смушевим ковпаком, вiн таки пiшов сiдлати коня, тихо ворушачи губами.
Повернувся досить швидко. Богдан зирив йому в вiчi, з нетерпiнням чекаючи слова, та той тiльки й сказав:
— Нема.
— Кого нема?
Конюший махнув рукою в бiк Нежинi.
— Ясновиди нема? Де ж вона є?
Вишата показав рукою в протилежний вiд городу напрямок.
— Де? Де вона є?
Той знову махнув рукою й заходивсь витирати об траву закалянi поробошнi. Богдан узяв його за душу й трусонув:
— Що вона там дiє?
Конюший видавив нарештi ще одне слово:
— Сидить.
— Так вона сидить не в Нежинi?
Той покрутив головою.
— В якомусь селi?
Вишата кивнув.
— Ти-с розпитав, як дотуду їхати?
Конюший знову кивнув.
— Пощо ж мовчав єси досi?
Богдан пронизливо свиснув, сiрий жеребець обiзвався переливчатим голосом i застрибав до нього на спутаних ногах. Князь кинув йому на спину сiдло, прошилив захвiстя, перекинув нагрудник i притяг пiдпругу, тiльки тодi розпутав нетерплячому жеребцевi переднi ноги й одяг вуздечку.
Тепер попереду їхав на гнiдому конi Вишата, й князiв жеребець раз по раз штовхав гнiдого по крупi грудьми, намагаючись укусити.
Найдужче боявся князь того, що й село десь у тридев'ятому болотi за тридесятим драговинням, але бiлi рубленi хати виявилися зовсiм близько, в десяти гонях, одразу за дiбровою. Сiльце було невелике, хиж на сорок, оточене глибоким рiвчаком i заростями шипшини. Комонники пустилися вздовж рiвчака шукати ворiт або якогось проїзду й натрапили на молодого смерда, що попiд самим рiвчаком орав нивицю.
— Ти з сього села єси? – спитав Богдан.
Смерд, напинивши воли, глянув на прибулих.
— Iз сего.
— Княгиня тут сидить?
— Княгиня?
— Ясновида.
— Тутки.
— Пiди гукни.
Смерд заперечно покрутив головою.
— Пощо не хочеш?
— Вил утече.
— Який вил? – не зрозумiв князь.
— Ось-го, борозний, – показав вiн на молодого волика, що стояв у борознi.