То був незнайомий чоловiк, одягнений у подерту сорочку й латанi ногавицi. Поробошнi давно протерлися, й з них виглядали бруднi репанi п'яти. Навколо дзижчали великi зеленi мухи й сiдали навовi на непокрите тiло.
Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись пiдiйти.
— Хто його? – прошепотiв вiн. Людота випростався й пошкрiб кружка пiдстрижену потилицю.
— Не вiдаю…
Тодi зозирнувся й почав оглядати слiди навколо забитого.
— Трава вже встала, – проказав Людота. – Мабуть, зночi його… або вчора.
Потiм вiн таки знайшов те, що шукав, пiдвiвся й пiшов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слiдом.
— Ступали двоє в поробошнях.
Вiн показав спершу один слiд, потiм, на сажень чи трохи менше праворуч – другий. Се були слiди рiзного взуття, проте кожне мало посерединi скоряний ремiнчик, якими прив'язують остроги комонники.
— А де ж конi?
Людота зiтхнув i випростався.
— Десь мають бути… хiба там, у гаю.
Вони пiшли слiдом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кiнську пiдкову. Людота, тричi плюнувши на всхiд, пiдняв її й майже крикнув:
— Наша!
— Та нi! – недовiрливо заглянув йому в руки Лосько.
— Таки наша! – пiдтвердив старший. – Терпугом обшкрiбає кузнь лише коваль Стоян. I шипи його.
Сховавши пiдкову за пазуху, Людота подався в бiк лiсу. Тут слiди копит було видно добре. В одному вибалку конi тупцювалися, можливо, саме в сьому мiсцi вбитники пiдняли жертву на сiдло. Далi слiди йшли в берег i зникали в очеретах.
— Принесли його з-за Яропiнi, – зробив висновок Людота.
— Й що робити-ймемо?
— Не вiдаю.
Хлопцi повернулися до нава, глянули на нього скоса й бiгцем побрались у бiк Городища.
Ворота, як завше вдень, були широко розчиненi, й хлопцi проскочили їх, та бiля кузнi пiд самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян:
— Коней треба кувати.
— Скiльки?
— Трьох.
Людота кивнув головою й побiг далi, товариш захекано кинувся вслiд йому. Проминувши кiлька хатiв, вони спинилися коло старцевої хижi.
— Дiду! Дiду, чуєте?
Вийшла старцева невiстка, пiдтикана й iз позакасуваними рукавами вишиванки.
— Чого волаєш? – спитала молодиця. Руки в неї були в тягучому тiстi.
— Хiба дiдо не є?
— Є, – вiдповiла невiстка. – На вгородцi. Огородець був за хатою, й хлопцi подалися туди. Старець походжав мiж вуликами-колодками, ввесь бiлий i сорочка до колiн, iз мережаним подолом, i рiденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудростi й влади над своїм родом.
— Дiду! Там нав лежить… – притишеним голосом повiдав Людота.
Старець прикрив довбанку солом'яною стрiшкою й пiдiйшов ближче.
— Де?
— Там, – показав рукою ковальчук i витяг з-за пазухи пiдкову. – Знайшов єсмь коло нава.
Дiд покрутив пiдкову з усiх бокiв.
— Видiли сте, хто?
— Не видiли смо, – вiдповiв юнак. – Лише пiдкова наша.
— Дай сюди – насiпався дiд i сховав пiдкову за пазуху. – Речеш, на нашiй левадi?
— На нашiй, дiду.
— Може, на бiлогородськiй?
— Таки на нашiй племiнщинi.
Старець помацав пiдкову й зiтхнув:
— Чия?
— Дайте, я спитаю коваля Стояна.
— Цить! – раптом засичав старець, й очi його стали колючi, мов голки. – Щоби сте не прохопилися нiкому! Зумiли сте?
— Зумiли смо, – вiдповiв Людота, й Лосько теж пiдтакнув.
Старий знову поторкав пiдкову й наказав Людотi:
— Пiди поклич Юрiя. Вiн за вигоном у балцi косе. А ти сиди тут, зумiв єси?
— Зумiв єсмь, дiду, – страхочинно прошепотiв Лосько.
Людота, минаючи можiв двiр, заглянув через засiку. Мiж Глiб сидiв на ганку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присiв i попiд засiкою чкурнув далi. Юрiй i справдi косив траву в балцi, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечiрнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранцi знайшли вбитого.
Юрiй мав лiт iз тридцять, був похваткий i дужий орач i, як i всi смерди, носив волосся, стрижене кружка, пiд макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритнiстю. Вони взяли нава за негнучкi руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густiй травi на бiлогородськiй левадi. Та потiм на них раптом напосiлося душ iз п'ять. У темрявi було годi розпiзнати, хто то є, але не малося жодного сумнiву, що напасники – з Бiлого городу. Побитi й ледь живi Людота з Юрiєм приповзли до старцевої хати десь опiвночi й розповiли все. Вранцi ж мрець лежав на тому мiсцi, де його знайшли Людота з Лоськом.
I повiдомив про се старця не хтось iнший, як сам городищенський мiж Глiб. Вiн сказав дiдовi:
— Не лiпо так, старче. Хотiли суть твої смерди перекинути нава на чужу племiнщину, щоб не платити вирного. Не лiпо є так. Коли знайдено вбитого – шукай межи своїх смердiв забiйцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати…
— То не нашi його вбили, сам вiдаєш, може Глiбе.
— …тодi плати вирне, – мов i не чувши старця, докiнчив своє мiж. – Вiсiм гривен серебла.
Цiлий наступний день старець ходив лихий i тiльки смикав бороду. Ввечерi ж, на сiльськiй вирi, сказав:
— Усе те вчинив Велiмир. Мовив тодi наш старець городиський Мовчан: «Не даваймо князевi Юрового меча!» Так не послухали його буйнi голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужi грiхи! Знайшли, бач, на вашiй племiнщинi!.. То й що з того?
Людота, який трохи оклигав пiсля побоїська, ховався разом iз iншими отроками за старцевою засiкою й слухав, а наступного дня пiшов до кузнi й спитав коваля Стояна:
— Який то є Юрiв меч?
Коваль спiдлоба глянув на отрока:
— Де чув єси про нього?
— Ввечерi дiдо казав.
— Що казав?
— "Було б не давати Велiмировi меча!" – повторив Людота слова старця.
— То й що?
— Нiчого. Тiльки чув єсмь про той меч i вiд инчого.
— Вiд кого?
— Київського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув i в нас про те мовив.