— Авжеж! – вiдповiв той. – Остiльки дати, та щоб не…
Й вони веселiше подались навпрошки лiсом. Уже над Хрещатим Яром Лосько сказав:
— Було б заразом i Купаловi наректи.
— Тодi, – сказав Людота. Лосько похитав головою.
— Тодi не буде. Поїмо все.
Було ще рано, та на взлiссi Дiброви до самого Хрещатого Яру вже майорiли яскраво гаптованi сорочки, темнi ногавицi та бiлi, перехрещенi спереду шнурами, навої хлопцiв. Дехто грався в гилки, дехто спочивав на морiжку пiсля, мабуть, неблизької дороги, iншi ж просто стояли гуртиками й мовчали або ж справляли гигоньки, й те нiкого не дивувало, бо свято великого сонцестояння буває раз у лiто, й на Купала нiхто не береться нi за холодну воду.
В Києвому городi ворота стояли навстiж, i хлопцi здалеку позирали на них. Тiльки коли за Дiброву над горою Дитинкою сiло сонце, жовте й розпечене, бо сей день найдовший у лiтi, хлопцi почали збиратися бiля полудневої засiки над кручею, що спадала одним боком до Почайни, а другим – до Хрещатику. Перегодя з'явилося кiлька киянок, i парубки з'юрмилися коло них. Народу бiльшало й бiльшало, приходили й з Можiв Ловчих, i з Берестового, й з-за Днiпра, з земель сiврських – Дарницi, Броварiв, Княжичiв, що були вiддавен пiд рукою київського князя. Разiв зо три в юрбi промайнули знайомi обличчя бiлогородських смердiв, та вся увага Людотина лишалася коло Полудневих ворiт.
Уже зайнялись першi вогнища й пiшов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кiшку на вогнi спалили, а Людотиної дiвчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затримається, й тодi годi буде її впiзнати в юрмиську.
Та вона з'явилася. Була ще гарнiша, нiж торiк, i Людоту взяло на жахи: що, коли зараз її опосядуть з усiх бокiв?
Дiвчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолi, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилицi широким мiдним кiльцем, а вiнок тримала й досi в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на неї мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревiє, почав штовхати його лiктем, але той лише вiдбивавсь од Лоська.
— Речи: «Купало ся в Днiпрi скупало…» Речи!
Киянка й не дивилася в його бiк, уся її увага була прикута до гамiрного корогоду, що вже визмiювавсь пiсля врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота пiдбiг до неї в ту мить, коли дiвчина рушила до гурту, й обiзвався неслухняним язиком:
— "Купало ся в Днiпрi скупало, чоло си вiнком уквiтчало, вiночком та ще…" – Далi все вилетiло з голови, й вiн стояв, i дивився на дiвчину, й не тямив, що має робити.
Дiвчина зашарiлася й опустила вiчi долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюцi, й Людота вже чекав одкоша чи насмiшки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском:
— Тебе як гукають?
Хлопець проказав протягло:
— Людо-ота.
— А мене Славка.
— Ти киянка єси?
— Киянка єсмь.
— А я тебе знаю, – вже трохи посмiливiшав отрок. – Того лiта на Купала…
— I я-м тебе видiла. Звiдкуду єси?
— З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе нiде не було.
— Була-м у городi. Не пускають мене за засiки.
— Що ради?
— Робота…
— Що ти чиниш?
— Усе: й пряду, й тчу, й так…
— Багато роботи?
— Вельми.
— А грати пiдеш зi мною? Сьогоднi Купала.
Вони побралися за руки й побiгли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дiвчата й хлопцi, половившись у довгий корогiд, визмiювалися мiж кiлькома багаттями й спiвали купальних пiсень. Людота вхопився за крайню дiвчину, й вони зi Славкою помчали. Дiвчина смiялася, її вiчi вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на неї, й серце йому поймалось невимовною радiстю. Чи думав вiн, що найкраща в усьому Києвому городi, в цiлому свiтi найкраща дiвчина пiде з ним до гри! Вiн кружляв, i тяг за собою Славку, й подумки обiцяв дати ясному Купаловi все, що б той не забажав.
— Держись! – кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усi боки.
Й вона радiсно вiдгукувалася:
— Держусь!
Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою рiчкою, ще бiльше вогнище, й отаман корогоду потяг усiх iз кручi додолу. Знявся несамовитий вереск, i виляск, i басовите гигикання, змiїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прiрву, й од реготу, не можна було нiчого почути, та нiхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна нiч, тiльки багаття на березi осявало траву й пiсок червоною загравою. Збiгаючи зi стрiмкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тiльки вдвох iз Славкою. Вже коли круча кiнчалась, дiвчина так шалено бiгла в темрявi, що, спiткнувшись, упала просто в обiйми хлопцевi.
Вони так i застигли, самi в чорнотi ночi, радiснi, й переляканi, й без мiри щасливi.
— Ти чого? – сказала дiвчина й випручалась.
— Нiчого.
Людота взяв її за гарячу руку й пошкрiб дiвчинi пальцями долоню. То вже був усiм вiдомий знак, i Славка спробувала висмикнути руку.
— Ти що мене деремезиш?
Людота мовчав.
— Якщо рiкти-ймеш, що любиш мене, то…
— То й що?
— То лжа є! – пiдвищила голос дiвчина. , Ковальчук сказав:
— А таки ж люблю.
Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальцiв, якi й досi деремезили їй гарячу спiтнiлу долоню, й промовила:
— I я тебе люблю. Ще з того лiта запав єси менi в душу.
— Й ти-с менi запала з того лiта, – визнав хлопець i цмокнув її в щоку. Дiвчина сахнулась:
— А се що ради?
— Пiдеш за мною? – замiсть вiдповiдi, спитав вiн.
Славка глибоко зiтхнула:
— Мене за тебе не пустять.
— Хто?
— Хто?.. Й княгиня, й князь… i…
— Хiба вiтця не маєш?
— Маю.
Вони помовчали, тодi Людота сказав:
— А я тебе вмикну.
Вона знову зiтхнула.
— Сам не схочеш.
— А то що ради?
— Бо я…
Вона зайшлася гiрким плачем i плакала довго й невтiшно. Нарештi трохи вгамувалась.
— Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?
— Смерд! – гордовито вiдповiв хлопець.