— А я-м… челядниця. Роба. Зумiв єси?
— Нi! – вперто вiдповiв хлопець. – Умикну тебе, й годi.
Й потяг далi, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало свiтло великих купальних вогнищ. Вiн увесь тремтiв, i дiвчина теж тремтiла, це вiн одчував, мiцно тримаючи її гарячу руку в своїй руцi…
З неба капали зорi, великi й ряснi, Людотi навiть здавалося, що вiн чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нiчного неба. Вiн дививсь угору й намагався думати про тi зорi, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозумiле, аж робилось лячно й моторошно на душi, й вiн повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Вiд самого сього душу поймало тепло й радiсть, i не хотiлося думати про таємничi холоднi зорi й про те, що буде взавтра, коли кiнчиться коротка, найкоротша в лiтi купальна нiч.
— Заснула-с? – тихо спитав Людота.
Й дiвчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:
— Он зоря покотилася. Видиш?
— Виджу.
— Пощо воно є так, що й людина зорить i на небi зорi?
— То вiчi русинiв, що вiдiйшли в iрiй.
— А вiрiй на небi?
— На небi.
— Й тi люди видять нас?
— Мабути.
— Страшно.
— Що ради?
— Бо то суть нави.
— Нави не страшнi. Страшнi перевертнi, вовкулаки й упирi. Тi, що на небi, не страшнi.
— Однаково страшно, – мовила дiвчина й довiрливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них iшли двi тiнi, й вони внишкли. Славка почала шепотiти якiсь вiдвороти, але тiнi виявилися хлопцем i дiвчиною. Хлопець той казав:
— Умикну, ось видiти-ймеш.
А дiвчина застерiгала:
— Отець ноги тобi переламне.
— Хай ламне, однаково вмикну.
Й пройшли далi.
— Ти не страхаєшся? – спитала Славка.
— Нi. Хоч нехай там що. Забiжiмо кудись. У Дерева, чи в Сiвер, чи на Луги.
— Лугарi обiтнi: не водять жiн.
— Тодi пiдемо на Дунай або в Галицькi гори.
Славка не вiдповiла. Вiн устав i потяг її за руку:
— Ходiмо.
— Куди? В Галицькi гори?
Людота засмiявся:
— Нi, ще не в гори. Ходiмо до гурту.
Вони збiгли до рiчки, яка тихо дзюрчала в пiтьмi, тодi побралися берегом угору, де блискали вогнi. Коло багаття з сього боку сидiв сивий дiд у старiй ягнячiй гуньцi й грав на восьмиструннi гуслi, сам собi приспiвуючи. Поряд сидiло й стояло душ iз двадцять юнакiв i юнок. Дiвчата були простоволосi, й Славка тiльки тепер схаменулась:
— А мiй вiнок?
Тодi потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зiв'яле повиття в рiчку. Вiнок поплив, не занурюючись, але Славка не спiвала вслiд йому, бо спiвати, щоб вiночок знайшов їй ладу, зовсiм не треба було. Й коли вода вiднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дiд уже доспiвував якусь, певно, довгу думу, бо тiльки в цiкавих i довгих дум такi закiнчення, як у сеї.
— Такої сте хотiли? – поспитав дiд у молодi.
— Такої! Такої! – загули хлопцi й дiвчата.
— Тодi бувайте живi й здоровi, а я-м пiшов до своєї хижi.
— Дiду, ще однiєї, тодi й до хижi! – озвався переднiший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вiнками. Всi похопилися:
— Ще, ще однiєї, дiду!
— Ще хоч однiсiнької!
Дiд хитро мружився до них i впиравсь, але всi знали, що заспiває ще однiєї, й наполягали гуртом.
— Тодi я вам не думу, а бувалину, – нарештi згодився гусляр. – Хочете?
— Хочемо.
— То слухайте. Про Київ город хочете чи про язву морову?
— Про Київ город.
— Нехай. Тож були собi мiж та жона й мали вони чотирьох дiтей: синiв Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну – Либедицю. Коли отець їхнiй помирати здумав, то покликав до себе дiтей своїх та й рече: «Осе, дiти мої, прийшов мiй духодав. Не є в мене нiчого: нi золота, нi серебла, нi горючого каменю бурштину. Є у мене тiльки три гори плiшi. Мислив єсмь, як вас подiлити, й так дiлю: хто найвище стрибне, тому вищу гору вiддам, а хто нижче, тому нижчу».
Стрибнув молодший, Хорив, i доскочив коневi до стремена, й отець вiддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший i доскочив коневi до сiдла. Отець дав йому вищу гору.
Тодi стрибнув старiйший i перескочив коневi на той бiк. Отець i вiддав йому найбiльшу й найвищу гору. А четвертiй, сестрi, краснiй Либедi, нарiк воду й берег рiчки, що оббiгала всi три братнi гори.
Тож помер отець, а дiти зосталися жити там, де заповiв їм. Щек ловив звiра, бо був гострооким стрiльцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарiйший брат, Кий, держав переправу на Залознiй путi через Почайну й Днiпро, де збиралися гостi з усiх чотирьох вiтрiв i звозили всякi добра, й скiт, i куни з усiх язик. Кий згородив город на горi своїй i княжив у родi своєму, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то лiт тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звiдтуду й пiшла земля Руська, й сини Києвi, й онуки Києвi в нiй суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до браттi своєї:
«Браттє й ти, ясна сестрице Либедице…»
Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й вiдчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дiвчина стояла злякана й ховалася йому за спину.
— Ти чого? – спитав Людота.
Й дiвчина прожебонiла:
— Втiкаймо!
— Пощо?
— Бо Малко…
Людота глянув у той бiк, куди зирила вона. З кручi спускався гладкий домажирич.
— А нехай собi! – мовив хлопець. – Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай пiдступить! – i торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.
— Утiкаймо, завидить! – надмiру хвилюючись, мовила дiвчина й поза спинами шаснула в пiтьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина бiла сорочка розтанула в ночi, гайнув услiд гукаючи:
— Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь!
Йому кортiло почути, що ж мовив до братiв своїх князь Кий…
Того ж таки червця, в наступний день
Людота привiв молоду жону додому, вже коли сонце пiдбилося вгору на три сулицi, й за звичаєм упав перед старцем навколiшки. Те саме зробила й умикнута киянка.
— Дiду, благословiть…
Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дiвчина, яка вирiшила прийняти духiв його роду. Людота, затинаючись, розповiв дiдовi все, вмовчав тiльки найголовнiше: що Славка – роба київського князя. Дiд про те не спитав, i хлопець вирiшив до часу мовчати – як Дана з Дажбогом уречуть, так i буде. Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав: