— Осе й є, княже, – догiдливе мовив тивун. – А се є та роба, що…
— Виджу, – проказав князь i зiйшов приступками додолу. Постоявши бiля Людоти, вiн пiдняв його вперто схилену голову. Людота сiпнувся й визволивсь iз князевої руки. – Пощо не зориш?
— Не маю хотi, – буркнув молодий смерд.
— А женитися мав єси хiть?
Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його:
— Вiдав єси, що дiва та є моя роба?
— Вiдав єсмь! – вибухнув хлопець. I князь несподiвано вiдступив крок назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тодi вже тихо спитав:
— Вiдав єси – й умикнув? А чи-с вiдав те, що мiж роби стає такоже робом осподаря її?
Було видно, як обличчя князеве закипає червцем i зловiсно виблискують очi.
— Й се-м вiдав, – одповiв отрок i подививсь Богдановi просто в вiчi.
— Й умикнув таки-с?
— I вмикнув єсмь.
— Пощо?
— Бо так Дана захтiла! Дана! – роздратовано крикнув отрок, i всi сподiвалися, що князь шмагоне сього непокiрця гарапником.
Та Богдан сказав тивуновi:
— Розкрутiть його.
Мовив тихо, незвично глухим i здавленим голосом, i всi були страшенно здивованi, бо в тивунових руках уже бряжчало залiзне путо з хитрим київським замком, яким спутують коней i непокiрних робiв. I нiхто не знав, про що думає в сю мить князь, i жоден з присутнiх, а найменше за всiх Людота, не сподiвався, що вiн скаже:
— Пустiть i її. Опрощаю.
А вiн так i сказав, i Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклi руки, немовби найголовнiше в тому й полягало, щоб терти долонями червонi й глибокi рiвчаки на зап'ястках, i не смiв пiдвести очi, бо було незрозумiле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б вiн знiс легше, бо до сього ж був готовий.
Усi теж стояли, мов i їм стало незручно, й, коли нарештi Людота спромiгся на перший крок, тi, що стояли круга, полегшено зiтхнули. Юнець поволi вiддалився, минув двiрцевi ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей i не обернувшись, а позаду, назирцi, й досi не вiрячи в те, що сталося, йшла Славка…
До самого вечора й увесь день потому київський князь тiльки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, вiд кiлькох утрачених гривен не зубожiє – в княжiй скiтницi багато серебла й золота. В головi снувались останнi слова молодого смерда й на душi було порожньо й тоскно. Хiба ж не мiг i вiн учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хiба забракло сили й мiжностi прискакати на доброму жеребцi, й схопити, й завезти на край свiту жону, яку любив од малих лiт i почуття до якої не згасли й сьогоднi?
Що б не робив Богдан i куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумнi заплаканi очi Ясновиди, якими запам'ятав їх iз останньої зустрiчi, стояли перед ним i бентежили душу. Вже два лiта в княжому хоромi жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ i в лiс, аби далi, аби не дивитися на неї. Вiн цiлими тижнями блукав у далеких дiбровах чи їздив на прип'ятськi риболови й додому вертав лише з необхiдностi. Все було б iнакше, все було б не так, якби йому в той день позаторiшньої весни не забракло рiшучостi.
У такому станi й застукав його Людота. Вiн, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сiсти на коня й утопити смуток у зеленому шумовиннi Дiброви. Людота вийшов з-за ворiт i мовив:
— Княже Богдане, що ти за… за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, i тiльки скисливсь.
— Нiчого не хочу.
Людота наполягав:
— Нi, ти наречи – я й зроблю теє.
— Нiчого не хочу! – вже роздратовано мовив київський князь i смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотiв пiдставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертостi хлопець, який нагадував князевi про його власну безсиль.
— Уречи, княже Богдане! – пiдвищив голос Людота.
Й князь крикнув:
— Вречу, хай прокудять тебе з двiрця бичами!
Й нарештi-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.
— Хочеш, я здобуду тобi Юрiв меч?
— Який меч?.. – не вiрячи, перепитав Богдан.
— Юрiв!
У князевi все отерпло. Вiн проказав:
— Де-с чув про меч сей?
— А чув єсмь, – ухильно вiдповiв Людота.
— Ти хто єси?
— Смерд!
Богдан подивувався, з якою гордiстю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:
— Смерд єсмь i вiльний орач, княже! Й усi в роду моєму смерди, вiдай про се. Й коли тобi смерд рече слово, то так i буде. Се видж!
По тому словi Людота пустив коня, нахилився, взяв й землi чорну грудочку й з'їв її, як їла кiлька днiв тому його жона Славка. Богдановi знову продерло спину морозом, ошпарило варом, i вiн тихо сказав:
— У чiм клянешся, смерде?
— У тiм, що чув єси, – сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був i сам до межi схвильований, адже се клятва найстрашнiша, й через Землю, яка нас породила, ще нiхто й нiколи не переступав.
— Я не йму тобi вiри, смерде, – проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути i вже твердим голосом одповiв:
— Їв землю-м.
I то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вiчi, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумiлi речi й ятрив у його серцi глибоку й давно наболiлу, сховану вiд чужого вiча, виразку.
Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рiвний рiвному, бо пiсля такої клятви людина пiдноситься навiть у власних очах, i мовчки пiшов з двiрця. Князь наздогнав його вже за ворiтьми, де дорога збiгала в окольний город i помiж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бiк засiки. Гупнувши на землю, вiн повiв коня в руках. Людота стримано всмiхнувся князевi, тодi раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.
— Чуєш? – сказав Богдан. – Iди до мене.
— Куди се?
— До двiрця.
— Чого ради?
— До двiрця, та й годi.
— Що би-м там робив?
— А що тямиш. I що волiв би-с. Ковач єсмь, – одповiв Людота.
— То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.
— Я теж маю, княже Богдане. Куємо собi з вуйком Стояном.
— Стояном? Я знаю Стояна. Вiн тебе вiдпусте.
— Я сам не маю хотi.
— Сам? Пощо ж?