— Язичниками?
Годой, не знавши, як вимовити те слово, щоб не образити Богдана, тепер кивнув.
— Я нiколи не начеплю своєму синовi хреста на шию, – розгадавши, куди верне Годой, усмiхнувся київський князь.
Годой похилив голову й теж усмiхнувся.
— Речи своїм грекам, що київський князь Богдан Гатило такоже гнушається їхнiх кумирiв.
— Бог єдин є, княже, – нагадав луганський гiсть, але в душi поцiнував киянина: той таки не сказав: «Гнушаюся твоїх кумирiв».
— Ти чув єси про… Юрiв меч?
Годой пильно вдививсь у київського князя й не зразу вiдповiв; у свiтлицi було гамiрно, задушно й пiвтемно, горiла тiльки свiча бiля них та смоляна скiпка над протилежним краєм столу. Косар спробував упiймати вираз Богданових очей, але не змiг i вiдповiв зовсiм не те, про що його питано:
— Тепер найможнiшим оружжям є…
Богдан докинув:
— Я вiдаю, про що маєш хiть казати: хрест?
— Хрест, – потвердив Годой. – Ти прийдеш до сього, княже. Нехай лише не буде пiзно. А… меча Юрового… не згадуй. Вiн приносить котору.
— Меч Юра – то є оружжя супроти котори, – впевнено заперечив Богдан.
— Вiн видавався й твоєму прадiдовi не до руки.
— Прадiдо мiй звольнив Русь, i Сiверу, й Дерева з-пiд готiв. I лужан звольнив.
Поки Годой мiркував, Богдан заговорив про геть iнше.
— Не мислив єси, пощо грецькi князi та боляри в такiй моцi суть?
— У якiй моцi?
— Скоти багато ймають.
— Не вiдаю.
— А я вiдаю. Бо вельми багато робiв iмуть.
— Не знаю. Ти був єси в греках…
— Був i многе єсмь видiв. Багато ймають скоти. А ми смо дужчi за них.
— Дужчi?
— Дужчi смо, бо їхнi роби й челядники втiкають од них i бiжать до нас. Роб скiльки тягне? Десять гривен? Нашi роби висиджують на десять гривен – i вiльнi. Я садю його на землю, й вiн оре її, бо вiн уже є смерд. А грецькi роби? Роби суть – робами будуть i до скону. А з роба – скiльки єси вбив, стiльки й в'їхав. Чи так є?
— Так… – невпевнено вiдповiв Годой, ще не розумiючи Богдана до кiнця.
— Дожиємо, що в грекiв не зостанеться робiв – повтiкають. А хто грекам рiллю орати-йме?
— Княже, – заперечив Годой. – Христос рече: всяка волость вiд бога. Прийми хрест на груди – й смерд, i роб, i челядник твердити-йме: князь вiд бога.
— Вiруєш?
— Вiрую, – твердо вiдповiв Годой.
Богдан замислився, бо над таким варто було й справдi подумати.
— Усякий чоловiк є роб божий. Так рече ваш Христос?
— Так.
— А нашi кумири речуть: був єси робом – робом i по смертi будеш. Був же єси вольним – i там будеш вольним. Зумiв єси?
— Нi, – вiдказав гiсть, бо князь, певно, мовив про щось складнiше, нiж отi слова, що ж за ними крилося, збагнути не мiг. А Богдан повiв далi:
— Був єси робом – робом i будеш. А як скинеш ярмо – ти вже не роб. Зумiв єси? Годой повiльно кивнув.
— Не зумiв єси, княже. Чуй: русиновi гидко робом бути. Чув казання: лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. Чув єси?
— Чув єсмь.
— Ото такий є русин. Зате вiн любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усiх. Лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. I поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всi ви роби – й на землi, й на небесi. Втече вiд князя свого роб – i радiє. Не втече – що ж, потерпить трохи: на небi всi рiвнi. Так i до чужинцiв. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, i Дажбог, i всi, в кого вiруємо. То чиї кумири лiпшi, га-а?!
Богдан трiумфував, бо Годой не мiг вiдповiсти на те нi слова, нi пiвслова. Луганський князь лише спитав:
— Умiєш, княже, письма грецького?
— Вмiю, – вiдповiв той. – Один граматик показав у Константиновому городi. Пощо питаєш?
Годой тiльки такнув.
— А ти вмiєш?
— Нi.
Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув:
— Зроби диво! Зроби диво – i я ввiрую!
Усi замовкли й утупилися в князя та його гостя.
— Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво.
Всi заволали п'яними голосами:
— Волiємо дива!
— Дива!
— Ввiруємо!
Годой сидiв як неживий – поганцi знущалися з його вiри.
— Учини диво – й князь Гатило накине хреста на шию княжичевi Юрiю! – перекричав усiх Богданiв тесть Воїбор.
Годоєвi на думку спадали життя всiляких святих великомученикiв, розтерзаних i зганьблених поганцями, й вiн приготувався до найгiршого. Перед очима попливло й завихрилось у задушному маревi пiвтемної свiтлицi, блискали тiльки золотi й срiбнi гривнi на шиях язичникiв та їхнi розжаренi медом i хiттю вiчi.
Велiй болярин Борислав, який чув усю розмову, тут-таки вигадав:
— Поставимо тридесять лучникiв iз заповитими очима, й вони стрiляти-ймуть у тебе.
— Волiєш? Чи страхаєшся? – пристав до його думки Богдан. – Якщо твiй бог є – вiн заборонить тебе. Ти ж вiруєш?
Годой чув усе те мов крiзь товсту запону, вуста йому мимоволi ворушились чи то в молитвi, чи в прокльонах до кровожерливих поганцiв, i вiн ледве чутно промимрив у вiдповiдь на Богданове домагання:
— Вiрую в єдиного бога.
В свiтлицi запала тиша, й Богдан теж присмирнiв, i голос його був глухий i схвильований.
— Вiруєш, твiй бог заборонить тебе?
Мовчанка висла й досi й тиснула всiм на вуха – тодi хтось порушив її:
— Вiруєш – то йди.
— Йди!.. Йди!..
Годой, мов непритомний, устав i вибрався з-за дубового, геть обгидженого недоїдками столу, сперся на меч, потому зробив крок до дверей, i всi розступилися перед ним. Вiн хотiв, бажав, щоб ся путь через довгу свiтлицю нiколи не кiнчалась. Та все має край, попереду розчинилися дверi в сiни, й звiдти сапонуло клуб'ям морозу. Нога болiла, й вiн спирався на довгий меч, хтось навiть спiвчутливо взяв його попiд руки й допомiг зiйти з високих приступкiв ганку.
— Стань коло стiни, – розпорядився Борислав – то вiн пiдтримував Годоя. – Стань отак, а ми зараз…
Велiй болярин Борислав одмiряв на снiгу тридцять крокiв i сказав юрмиську, що сипонув з терема:
— Звiдсюду!
Лучники знайшлися швидко – всi тридцять, як i загадував болярин, бо майже кожен повiсив у княжих сiнях свiй лук. Борислав проорав утоптаний снiг i поставляв лучникiв.
Тепер заповивайте очi.
Вiн розпоряджався жваво й весело, як умiв робити на княжих учтах, неначе йшлося про якусь безневинну забавку, а не важилося людське життя.