— Яке лiто пiшло… Вишатi?
— Що ради питаєш? – ображено блимнув на нього Борислав. – Забув єси? Чотирма лiтами вскакує вiд нас.
— Тридесять i друге лiто, – не звертаючи уваги на Бориславове роздратування, мовив князь. – I ти їдну жону маєш, i я маю. Вже й чадi можеської замали смо…
Князь пiдвiвся вийшов у сiни, тодi загримотiв схiдцями в пiдклiть, i звiдти почувся його грубий голос:
— Туткаю! Меду!
Й повернувся назад, потому знову вийшов, i вже знадвору пролунало:
— Гей, Вишато! Вишато!.. Ходи сюди!
Ввiйшли всi троє: Богдан, Вишата й роб, наречений Туткаєм.
— Став! – розпорядився князь, i роб гримнув дубовим корцем об стiльницю. – Й страви якоїсь!
Тодi сiв до столу й кивнув на мiсця супроти себе.
— Затужив i ти єси, старий конюше? – спитав вiн вайлуватого вогнищанина. – Давай речи й ти: «Забув єси про нас, княже!»
Вишата розгублено блимав, i Богдановi стало смiшно, бо той нiчого не вiдав про розмову, що вiдбулася допiру в свiтлицi.
— Женитися маєш хiть?
Вишата похитав головою.
— Не маєш? А що б єси рiк, аби тобi княжу доцю?
Старий конюший широко всмiхнувся.
— Повiв би-с княжну до хижi?
Той ще ширше розтяг вуста. Ввiйшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з яського полону, поставив поряд iз корцем смаженого журавля на дерев'янiй тацi й мовчки вийшов.
— То що вречеш, Вишато?
— А ти речеш про кого? – засовався Борислав, бо й сам ще не второпав, куди гне Богдан. – Про кого мовиш, Гатиле?
Богдан загрiб з корця меду й вихилив одним духом, тодi викрутив нiжку журавля й почав заїдати.
— Збирайтеся в дальню путь, – сказав вiн, зиркнувши на того й на того. – Мав єси хрестатих налiжниць, Вишато?
— Я єсмь мав, – одповiв за друга велiй болярин. -
Роба в мене жиє, готка.
— - А ти? – напосiдався князь.
Вишата почервонiв i закрутив головою, нахилившись над столом.
— Тепер мати-ймеш. Се речу тобi я. Гатило! Зумiв єси?
Старий конюший i досi пiк ракiв.
— Увидиш, чи не подряпав бiлi перса їй отой… хрестi А ми з Бориславом спитаємо. Вiн мав налiжницею робу, ти ж мати-ймеш княжну хрещату!
Бiльше князь нiчого не казав. А вранцi наступного дня три комонники вийшли з Полудневих ворiт городу Києвого й стали на грузький Соляний гостинець.
Iшли поволi, бо конi сковзалися в багнюцi, зострожували їх тiльки там, де в затiнку ще не потанув снiг. Усi були вдягненi в теплi овечi гунi, пiдперезанi широкими поясами, при мечах але без щитiв. Борислав i Вишата мали в тулах луки й стрiли, Богдан же припасував до сiдла коване мiддю та залiзом гатило. Майже всю дорогу мовчали. Вечiр опосiв їх неподалiк стольного городу Витичева, та князь не спинився на ночiвлю – звернув через три-чотири гонi в холодний чорний лiс. У лiсi було моторошно, з вияркiв на них чатували бiси й лiсовики, та незабаром розпалили багаття й опинилися в повнiй безпецi.
Наступного вечора дiсталися Родня й теж заночували в лiсi, тiльки раннього ранку, невхильно стежачи за Соляним шляхом, переправилися плотом через Днiпро. Рiчка вже скресла, й подорожнi дякували за те всемогутнiй Данi, бо про переправу Богдан якось i не подумав.
— То є добрий знак, – ожвавився князь. – Кумири блюдять нас i держать по нас руку.
— Таж куди ми йдемо? – вже чи не вдесяте за сi два днi спитав велiй болярин, спитав без особливого сподiвання на вiдповiдь, однак Богдан сказав:
— У Луги.
— В Луги? Годоєвi в гостi?
— Годоєвi. Нехай явить нам ще одне диво. Тодi не ввiрували смо кумирам його.
Борислава се страшенно звеселило, й, коли переїхали через широко розлитий Днiпро, вiн почав квапити:
— Острож, Гатиле, бо маємо спiзнитися! Руки сверблять!
— Попочухаєш руки, путь не близька.
— Вiдаю, княже, та…
Вони йшли великою Сiврською землею, яка, здавалося, не має нi кiнця нi краю, четверту пiсля Родня нiч переночували в невеликому городцi Олтавi, добрали там коням вiвса й подалися далi. Скрiзь на шляху траплялися великi й малi села та городи, й люди в них розмовляли так, як у сусiднiй Нежинi.
— Сiври! – зневажливо вiдгукувався Борислав. – I речуть не по-руськи, й носяться не так. Сiверь!
Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсiм неважка й що вiн прихильно ставиться до сiєї князевої вигадки.
Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка рiчка, й Богдан мовив:
— Лугань. Так нарекли її косарi. – Й повторив: -Лугань.
— Аж куди забралися! – вигукнув Борислав. – Де Старий Луг у Венедах – а де ся їхня Лугань! Лужани – як iудеї – по всiй землi розсипанi. В Старому Лузi є ще їхнiй рiд? – поспитав вiн князя.
— Речуть, є, – непевно вiдмовив Богдан. – Речуть, готи їх там примучують до вiри своєї.
Ся думка мов розбудила його, й вiн заквапився шукати ночiвлю. Стали в березi мiж густими заростями верболозу й швиденько скидали хмизку на багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсiбiч, куди сягало око, хвилювався плескатими пагорбами степ, i тiльки де-не-де чорнiли смужки лiсу, рожево зблискували проти скiсних променiв сонця невеликi веснянi озерця. За сi десять день весна вже набралася сили, й у лузi росла молоденька травиця. Хоч вона була солона й недобра, конi жадiбно хапали її, скучивши за довгу зиму.
Абияк повечерявши в'яленим м'ясом i запивши водою з Луганi, вони полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остiльки днiв зряду не полишати сiдел, та ще пiсля зимової сплячки в теремi.
Знайшовши якусь дорогу, що вела невiдомо куди, вони поволi рушили. Й незабаром, назустрiч їм трапився комонний косак. Вiн кудись поспiшав i скоромовкою пояснив зустрiчним, де паланка князя Годоя. Розмовляв по-лужанському, й .троє русинiв ледве зрозумiли його:
— До тего лясу, далей за гуром, за гуром – i юж сте в паланце.
— Натягнiть клобуки на вуха, – сказав Богдан супутникам. Вашi-бо голови пiд макотер стриженi, а тут усi ходять iз косами.
Й виставив свого чуба мало не на лоб. Так вони дiсталися гори за лiсом, а попiд горою було повно народу.
— Масниця?! – плеснув себе по чолi Борислав. – Проїздили смо масницю. Заради тебе! – вдавано насварився вiн Вишатi, й той у вiдповiдь розтяг вуста.
Збiговисько й справдi святкувало масницю. Всi були гарно вбранi, веселi й п'янi, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.