— Мислив єсмь, що на Лугах самi лугарi-косаки! – гукнув до товаришiв цибатий болярин.
А Богдан пояснив:
— У паланках жиють i люди. Тi, що прийшли у нашу землю з країв захiднiх. А косарi обiтники – жiн не вiдають, лише полчаться й ратi ведуть.
— Мовиш менi, княже, як отроковi. Й сам те вiдаю, – образився Борислав, але розмови розмовами, та треба було щось i робити. Й першому Бориславовi-таки спало на думку: – Масницю ж хрестатi не блюдуть?
— Мабути, нi, – без упевненостi вiдповiв Богдан. – Що ради питаєш?
— А то, що наша голубка сидить зараз у хоромi. Ви гуляйте попiд лiсом, а я пiду й увиджу, як там є…
Богдан пристав до думки. Треба було й справдi наперед розвiдати й вже тодi гадати, як умикнути Вишатi красну Дiву.
Вони зi старим конюшим пiрнули в ще голий лiс, а Борислав подався поза весiльниками до паланки, яка виднiла неподалiк. Та минув обiд i полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лiсi стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришевi:
— Ходiм i ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кiстками десь лiг невiсту тобi здобуваючи.
Вишата схопився з мiсця. Та зачувся квапливий кiнський тупiт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столi тюкав, тодi дужчий i дужчий, i нарештi бiля самого взлiсся коротко свиснуло.
— Борислав! – угадав князь i вiдгукнувся тим самим знаком.
Комонник ускочив до лiсу й напинив коня бiля них.
— Де був єси стiльки?
— Добував єсмь невiсту сьому лежневi! – весело вiдповiв болярин. – Сiдлайте!
— Ми смо готовi.
— Тодi бiжiм. Ось вона, голубонька, в мене. Через сiдло й справдi перевисало щось темне й довге.
Богдан пiдiйшов i торкнувся рукою. В теплiй Бориславовiй гунi вгадувалось людське тiло.
— На, забирай! – озвався Борислав до Вишати. – Аби-с не рiк на мене чогось лихого за свою княжну.
Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дiвчину, всадовив її поперед себе, й утiкачi поквапилися через лiсок у напрямку до рiчки.
— Як же-с умикнув її? – спитав Богдан.
Але Борислав лише вiдмахнувся:
— Нехай завтра повiдаю. Втiкаймо.
Вийшовши до берега Луганi, вони понад водою пустили конi вскач, тодi стали на дорогу, що привела їх сюди, й бiгли чи не до других пiвнiв.
— Видиш, княже, – сказав болярин, коли зупинялися перепочити. – Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!
Князь усмiхнувся в темрявi й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й вiдчуває Вишата. Конi стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сiрого жеребця. Товаришi подалися вслiд.
Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кiлька разiв крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив iз сiдла, другому посадив коня на круп, а решта – троє – вiдмовилася битись i повернула назад.
— Щось не вельми вони охочi до меча, – завважив Борислав. – А князя серед них не було.
— Темно, – тiльки й сказав Богдан, i вони погнали далi.
Велiй київський болярин аж наступного вечора бiля багаття розповiв товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дiвицю.
— Зирю, виходить з теремка якась, – казав вiн. – Я їй речу: «Тут сидить князь Годой?» А вона рече: «Ту». Й iде собi далi з коромислом i вiдрами. Речу: «А що чинить князь Годой?» А вона: «Спить!» Я речу: «А де його сестриця-дiвиця?» А вона: «Нема в хроме!» – «А де ж?» – «Барзо старий бундеш!» I йде собi, а я за нею. Дiйшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: «Давай вiдра, хочу помогти тобi!» А вона як замахає на мене руками: «Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!» – «Так ти, – речу, – єси сестра йому?» Вона рече: «Сестра єсмь». Отеє й є все.
Богдан обернувся до полонянки. Вона сидiла в Бориславовiй гунi й нишкла, слухаючи розповiдь про своє лихо, та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, якi розмовляли по-русинському.
— Як тебе гукають? – поспитав Богдан, але дiвчина тiльки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очi.
— Я втечу, – раптом промовила вона чистiсiнькою русинською мовою. – Куди не продасте, а я втечу.
Кияни зареготали, навiть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.
— А ми тебе не продавати-ймемо. Замiж пiдеш?
— Замунж? – перепитала вже по-своєму княжна. – За тебе?
— Нi, за нього, – кивнув Богдан у бiк Вишати.
— За тебе-м пiшла б.
— Я маю жону.
— Одну? – здивувалася полонянка.
— Одну.
— А я-м думала, що ти єси або князь, або хоч болярин.
Такої балакучостi кияни вiд неї не ждали, й Борислав поцiкавився:
— Як же тебе гукають?
— Радмилою. А ти скiльки жiн маєш?
— I я одну. Пощо прохаєш? Пiшла б єси за мною?
— Нє.
— А за ким?
— За ним, – показала Радмила на Богдана.
Богдан реготнув:
— Ти ж сестра єси Годоєвi?
— Сестра.
— То ви ж, хрестатi, хiба женитеся по кiлька за один мiж?
— А я не есмь хрестата.
— Не єси?
Ся думка вразила Богдана, й вiн якийсь час мовчки длубався гiлочкою в жару, де смажилась в'яленина, тодi сказав, не дивлячись на княжну:
— Однаково пiдеш за ним. Так i буде. Борислав заходився витанцьовувати навколо вогнища, й його довжелезна постава кидала на дерева химерну тiнь. Вишата сидiв i не всмiхався, потайки зиркаючи в бiк своєї нареченої. Богдан повитягав смаженину й розiклав на чистому пеньку. Троє коней, повстромлявши голови в шаньки, хрупали овес. Радмила звелася, пiдiйшла до Вишати й торкнула його:
— Ти що єси, нiмий? Або степовик?
Вишата широко всмiхнувся й уперше, мабуть, за сi пiвтора тижня промовив слово:
— Нi-i…
Вона пильно придивилася до нього й узяла з пенька зарум'янений рiзанець в'яленини…
Й ще тиждень їхали вони назад, поки дiсталися Днiпра, й хоч дорога за сей час просохла й довкруж зеленiла молода трава, та конi добре потомилися й схудли, погано годованi й погано поєнi, коли бiля Родня Богдан вирiшив переднювати, всi порадiли. Тут була вже полянська земля, Русь, i вони розташувалися при самiй дорозi, не криючись. Повз них їхали валки гречинських возiв – однi на полунiч, везучи з Ольбiї сiль, i заморськi овочi, й узороччя, й паволоки, iншi на полудень, вантаженi дорогою скорою, медом, воском, льоном та коноплями. На одному ж возi були мечi, й Богдана се зацiкавило: