— Для чего? Ми смо сiрби, й у Чернеговому городi жиють сiрби. Ми смо на родичнiй землi. Ви ж єсте прийди, русичi.
— Ви єсте сiрби, тут же сидять споконвiку сiври. Й хоч ви їм трохи й родичi сте, але взяли сте городи їхнi мечем i сулицею.
— То цо хцеш?
— Хочу, аби сте покидали город Чернегiв i йшли на всхiд, куди пускає вас Великий князь витичiвський Рогволод.
— А ви потягнете по нас i зачнете рубати? – єхидно посмiхнувся жупан Сватоплук.
— Нi, – тихо вiдказав Богдан. – Дали смо вам землi доста – сiдайте на сiй землi й орiть її, коли сте втеряли свою племiнщину.
Жупан ще дивився на нього з недовiрою, та все-таки мовив:
— Не з нашої вини й хотi покидали смо племiнщину свою. Готи…
— Вiдаю, – перебив його князь. – А пощо не боронили сте її так, як осi городи, що не полишенi вам нi кумирами вашими, нi дiдьми та прадiдьми?
Жупан зiтхнув i перезирнувся зi своїми супутниками. Тодi сказав їм щось тихо, й вони вiдповiли йому.
— А коли князь київський потягне по нас, як вийдемо з городу Чернегового?
— Поклянуся на мечi, – вiдповiв Гатило. – Маєте згоду?
— Маємо, – вiдповiв за всiх жупан Сватоплук.
— Але й ви поклянiться на кумирах ваших i на оружжi.
— Об цо? – насторожився жупан.
— Об те, що сядете на землi, яку вiншує вам Великий князь. Маєте згоду?
Сватоплук знову порадився зi своїми «мунжами» й вiдповiв:
— Повiдаємо заутра. Спрошаємо воїв своїх.
— Iдiть, – буркнув Гатило й зайшов до полотки.
Наступного ранку лужицькi сiрби потяглися з городу довгою-предовгою валкою, йшли пiшi й комоннi, їхали на возах iз жонами, дiтьми й старцями, й руська рать, розчепивши коло, беззлобно проводжала їх очима.
Та на тому не скiнчилися бiди. Котора важка й кривава, що спалахнула мiж князiвствами, роз'їдала землю Руську, й Сiврську, й Дерева, й київському князевi довелося полчитись то супроти одного якогось городу, то супроти iншого, й тiльки на Житнє свято повернувся вiн до городу Києвого.
Вертався в малiй ратi, бо дорогою тисяцькi лишалися в своїх землях або ж iзбочувались на iншi шляхи, що мали привести втомлених смердiв до рiдних вогнищ. I вже коли поминули Вишгородець i на Старiй горi завиднiли київськi засiки й вежi, двi стрiли цiвнули в Богдана покрай самого вуха й забринiли на високому стовбурi молодого дубця. Вони так i стримiли поряд, короткi, товстi, випiренi бiлими лебедячими пiр'їнами. Богдан пiдiйшов i висмикнув їх, а потiм, у нападi запiзнiлого шалу, потрощив i кинув пiд ноги. Сонце вже сховалося за Дiбровою, й лiс був чорний i таємничий. Кiлька можiв, що кинулися вслiд за напасниками, повернулись о порожнiх руках.
Борислав нервово смiявся:
— Встрашилися сте лiсового? Жiн би вам на печi лапати, а не татiв у лiсах.
Гатило тiльки махнув рукою, й усi потягли до городу Києвого, де вже бiля Полудневих ворiт чекали побiдникiв кияни. Молодi жони й дiвчата заспiвали своєму князевi славу й пiднесли на взорочному рушниковi хлiб та сiль, Богдан уклонився їм з коня й попрямував до свого двiрця, що височiв над усiм Києвим городом. Борислав iз Вишатою пiшли за ним у терем, почоломкалися зi старою княгинею, торкнулись пiдлоги руками, коли навстрiч, iз хлопчиком на руках, вийшла блiда й змарнiла Русана. Не вiдповiвши на її схиляння, Богдан узяв малого Юрка й стомлено сiв на ближнiй краєчок столу.
— Сукупляй, княже, рать стару й молоду, – промовив Борислав. Вiн i досi стояв, так само, як i Вишата, коло прочинених дверей, i всi троє думали одне й те ж.
— Супроти дiда свого? – поспитав Богдан. – Вiн є роду мого, брат моєму рiдному дiдовi. То що речеш, боляре? Супроти дiда?
— Од дiда, княже.
Сей голос пролунав з темного покуття свiтлицi, й усi троє рвучко зобернулися в той бiк.
— Ти хто єси? – спитав цибатий болярин. Там рипнула важко лава й почулися кроки. В сю мить iз сiней унесли запалену свiчу, й усi побачили високу постать iз лискучою головою та довгим чубом оселедця над чолом. То був луганський кошовий князь Годечан.
— Од дiда свою дружину сукупляй, Богдане. Ниньки по менi стрiлу пускали. Я-м злапав одного й вельми мучив. I вiн рече: «Прийняв тебе за київського князя Богдана».
— Де вiн є? – швидко поспитав Гатило.
— Нiде не є, – сумно вiдповiв Годой. – Вiдказав зрiкатися, хто звелiв йому вбити тебе. Й я його…
Богдан раптом настовбурчився проти гостя:
— Пощо єси тут?
— Прийшов до тебе, княже.
— Валчитися?
Годой примирливо посмiхнувся. Богдан глянув на своїх товаришiв i нiчого не второпав, бо Вишата й собi широко всмiхався.
— Що смiєшся? – гарикнув на нього Богдан.
I Вишата вiдповiв:
— Сорок гривен. Бiлими й чорними кунами. Й скорою, й воском.
— Вiддав єси Годоєвi за сестру?
— Вiно, – пiдтвердив старий конюший i почав задкувати до дверей.
— Iди, йди, – пiдохотив його Борислав. – Має юну жону-князiвну, хай iде. Йди…
Наступного дня, взявши з собою Борислава, Годоя та сiмох можiв комонних, Богдан подався до стольного Витичева. Вiн аж горiв од лютi, й ся нiч не вистудила йому чола. Вiн гнав свого жеребця, й решта комонникiв ледве встигала вслiд йому, й коли їх упустили в ворота, вже смеркало. Богдан збiг стрiмкими сходинами на повершя терема, звiдки линули голоси, й шарпнув дверi до красної свiтлицi. В обличчя йому вдарило вогнем кiлькох свiч, хмiльним духом настояного меду й тiлесними випарами. Дiдо Рогволод сидiв на покутi за тим самим довгим столом, увесь бiлий i врочистий, мов справжнiй вирський старець. Усi заоберталися до дверей, i грянуло недружне, п'янувате вiтання:
— Слава!
— Сла-сла-слава-а-а!
— Слава Богдановi Гатиловi!
Дiдо Рогволод усмiхнувся до нього й устав назустрiч. I Богдановi раптом здалися марницею всi його думки й подуми, всi пристрастi та злостi, й вiн до землi вклонився пирувальникам.
— Iди, княже, в праву руч од мене, – лагiдним старечим голоском гукнув до нього через увесь довгий стiл Великий князь, i Богдан пiшов, на ходу потискуючи простягненi до нього руки, простягненi догори долонями, як i личить вiйникам, бо долоня або ж порожня, або ж у нiй меч.
Сього днi вони були порожнi й спiтнiлi, й Богдан iз легким серцем приймав у себе їхнє тепло. Рогволодiв син, гладкий Єутихiй посунувся, й київський князь сiв на звiльнене йому праворуч Великого князя мiсце. Борислав iз Годоєм та семеро київських можiв повмощалися за старiйством, де хто знайшов мiсце, й пир, улаштований на честь миротворцiв землi Руської, набрав ще бiльшого розпалу.