По пiвночi ж, коли гостi взялися розходитись, Богдана знов опосiло те почуття, що пригнало його сюди, й вiн, притримавши старого князя, сказав:
— Учора зла рука татя пустила по менi стрiлу.
— Стрiлу? – щиро здивувався Рогволод.
— Двi стрiли, – вточнив Богдан, бо йому здалося, що дiдо грається.
— То скiльки ж стрiл: їдна чи двi?
Тепер уже не було нiякого сумнiву, що Рогволод знущається з нього. Богдана посiли чорти, вiн ухопив дiда за барки й пiдняв угору:
— Збиткуєш?!
Великий князь дригнув у повiтрi ногами, тодi спробував дiстати з пiхов меч, який бив молодого киянина по колiнах, але Богдан поставив його додолу й турнув, аж той заточився й упав, грюкнувшись головою об лаву. Старий спробував звестись, ноги не слухались, й вiн тихенько заверещав:
— Убитий єсмь!.. Держте його!.. Держте татя!..
Гостi, якi вже встигли були вийти, погуркотiли знову схiдцями назад. Богдан стояв над Рогволодом, тримаючи в руцi меч.
— Ти послав єси вбийникiв? Ти?
— Зiйди з-перед очей! Зiйди, вовкулако!.. Зiйди!..
— Речи: ти?!
— А-а!.. Я-а-а!.. – несамовито захрипiв Рогволод, марно силкуючись устати. Вiчi йому лiзли на лоб, червонi й засльозенi. – Згинь, маро! Я. Я-а, що менi вчиниш? I знову слати-йму! Слати-йму, доки не зведу! Син мiй сяде по менi на стiл! Зумiв єси? Син мiй Єутихiй, бо на сьому столi сидiв мiй отець.
Вiн нарештi пiдвiвся й, ще важко хекаючи, наблизивсь до Богдана й майже вперся йому лобом у лоб:
— Зiйди, маро, бо зведу…
Богдан випростався й кинув, увесь тремтячи:
— Я Великого князя вбив би-м, а дiда не зачеплю. Й шугнув у дверi, й усi великi та малi боляри, й князi, й можi в сiнях розступилися перед ним, i вiн загуркотiв надвiр. Було мiсячно й парко, й київський князь побiг до конов'язу:
— Сiдлай!
I вже коли вiд'їхали на добрих пiвста гонь од Витичева й пустили повiддя, Борислав обiзвався:
— В тверезого слова на умi, в пiяного – на язицi.
— То вже лiпше, – погодився луганський князь.
Борислав ствердно кинув:
— Угу.
Тiльки Богдан так i не промовив жодного слова, доки приїхали в Київ город. А їхали повiльно, всi четверо поряд, лише можi князевi тримали коней на двi чи три сулицi позаду, й сонце їм зiйшло перед самою Либiдь-рiкою.
Мiсяця костричника
Цiлий вересень стояло на годинi, сонце палило, мов улiтку, смерди встигли обверектися[10], впорати й посiяти зимину, тепер же все небо вкуталось хмарами, було дрижко, й мало не щодень падав дощ. I хоч зимина потребувала вологи, смерди молилися Дажбоговi, щоб напустив своїх вiтрiв-онукiв на хмари й порозганяв їх, чинили требу його синовi Перуновi, щоб ударив з неба громом та молоннею, бо коли грiм i молоння, то буває тепло, й жито, й пшениця, й усяка пашниця йдуть у рiст i набувають сили до зими.
Та дощ iшов i йшов, i смерди ховалися пiд повiтi та в гумна й робили те, що споконвiку заведено було робити в мiсяцi костричнику: тiпали вимоченi в Яропiнi льон i коноплi й микали мичку, готуючи собi зайняття на довгу снiгову зиму.
Й чи не єдинi в усьому Городищi, кого нi льон, анi коноплi не цiкавили й не обходили, бо кожний робить те, що найлiпше вмiє, були коваль Стоян i його пiдручний Людота. Пiд довгою стрiхою їхньої кувачницi, прихищенi вiд дощу, лежали купи лемешiв, передплужникiв, усiляких рискалiв, i сап, i мотик, i рiзної iншої кузнi, витупленої й розбитої за лiто, що дай, Боже, впоратися до весни.
Людота спокiйно смикав за важiль мiха, в горнi сапало й сичало.
— Доста! – сказав Стоян i кинув довгорукi клiшнi пiд горнило. – На сього днi доста є. Бiжи до жони своєї й до чада свого.
— Ви йдiть, вуйку, я ще мало посидю тут-о, – вхилився Людота.
— Що би-с робив?
— Та-а… – невиразно протяг ковальчук. Стоян подивився на нього, тодi пригладив обiтнену пiд макотер чорну кучму й натяг клобука.
— Щось ворожиш… а мовчиш. Не речеш менi, криєшся.
В голосi його був погано прихований усмiшкою докiр, сього Людота ранiше не помiчав, i йому раптом захтiлося подiлитись iз вуйком Стояном.
— Вуйку…
— Речи, Людото.
— Хотiв би-м ректи, та не вiдаю, як би-сте подивилися на тоте…
— Що-с намислив?
Людота, повагавшись мить, шаснув пiд рясний холодний дощ i витяг з околоту стрiхи важкого й довжелезного меча. Меч був ще сирий i кострубатий, не мав нi хрестовини на вруччi, нi хребцiв обабiч леза, але то вже був меч.
— Де-с узяв його?
— Викував єсмь… – вiдповiв не зразу Людота.
— Дай сюди.
Коваль узяв мечище за вруччя й виважив, тодi пiднiс вiстря до прокаджених дощок стелi.
— Огої Хто се ним орудувати-йме? Ти?
— Нi…
— То хто ж?
Людота махнув ухильно рукою.
— Не речеш, то й не речи, – примирливо сказав Стоян.
Але Людота мовив: Київський князь.
— Гатило?
Старий коваль ще раз виважив меч у правицi;
— Хiба Гатило. – Й тут-таки поцiкавився: – Хто ж бив молотом тобi?
— Та-а, нiхто. Сам.
— А далiй не вб'єш, – проказав коваль.
— Пощо?
— Бо далi треба вдвох.
Людота зiтхнув.
— Скiлько ж вiншує тобi князь по мечi? Гривну?
— Нi.
— А скiлько ж? Двi?!
— Нiскiльки.
— Пощо?
Людота сiв на високому порозi кувачницi й важко замислився, й старий Стоян довго чухав потилицю, поки дочекався вiд нього слова. Й те, що почув, уразило коваля дужче, нiж уразила б Перунова громовиця в стичнi.
— Їв землю-м Гатиловi здобути йому Юрiв меч.
— Юрiв?!
Ковальчук знову зiтхнув.
— Де ж би-с узяв?
— Не вiдаю. Осей хiба, – вiн кивнув на залiзило в ковалевих руках.,
— I землю-с їв…
— Землю…
Стоян поклав мечище додолу й сiв коло Людоти на вискiпаному порозi. Се вже було не до смiху, коли смерд їв землю, й тут зопалу не втямиш, що добре й що погано.
— Й кождого днi куєш?
— Кождого… коли воля є.
Вони знову помовчали, тодi Стоян запитав:
— Де чув єси про… Юрiв меч?
— Я-м уже вам рiк…
— А-а… – Тодi мало не крикнув: – Невiглас єси!
— Пощо?..
— Бо меч усепобiдному Юровi кував сам… Соварог! Зумiв єси? Той меч един у цiлому свiтi й другому не бувати!