Выбрать главу

— Висвячу…

— Як висвятиш?

— У кровi непорочної дiви.

— Збезумiв єси! – вигукнув коваль i плюнув тричi поперед себе й тричi за лiве плече. Тодi наклобучив шапку й квапливим кроком подався грязькою вуличкою додому, просто в дощ, навiть не попрощавшись.

Людота ще трохи посидiв, далi важко звiвся на ноги, пiдняв з долу важкий меч, брязнув його на кувало й заходився роздмухувати жар у горнилi. Роздмухавши, встромив туди меч i запрацював мотузяним важелем. На душi було тоскно й порожняво, та коли ти їв землю, мусиш виконувати клятву, бо Земля-мати не прощає наруги над своїм iменем.

Вiстря мечиська розпеклося, й Людота взяв молот бiля самого залiза й почав бити ним по червоному. Воно дуже швидко хололо, твердий шмат погано пiддавався, та Людота грiв його знову й знову брався за молот, бо iншого виходу не було.

Так вiн працював темними вечорами цiлий костричник i цiлий листопад, а в снiжному припинив. На Руську землю сполчилися степовики, й Людота разом iз своїм старiйшим товаришем мусив кувати навершя для сулиць, випростувати зуб'я вил, перелаштовуючи їх в оружжя, кувати маленьким молоточком площики для стрiл.

Усе те йшло в сiльську клiть, а там iншi смерди єднали залiзо й дерево, бо нiхто ще не знав, як далеко зайшли степовi орди й чим кiнчиться їхнє ополчення.

Воно ж кiнчилося дуже дивно, й про се потiм гомонiла вся Русь, i Сiврщина, й Дерева, й Луг…

Знову закоторилось на Русi. То той, то iнший князь чи велiй болярин вiдмовлявся коритись Рогволодовiй руцi й оголошував чи сам, чи слами: «Ти єси, княже, сам по собi, ми ж єсмо самi по собi, й не жди од нас можiв ратних!»

I коли на стольний город Витичiв пiшли степовики. Великий князь опинився таки сам зi своїми п'ятьма стами комонних i пiших. Рогволод знову вирядив гайдарiв до всiх земель, але володарi зустрiчали його слiв медами й пивом i з тим i проводжали, бо вже було вiдомо, як повiвся Рогволод iз київським князем Богданом Гатилом.

Степовики прийшли такою тьмою, що вкрили возами, й вежами, й кiньми та волами всi пагорби навколо Витичева, всi доли й видолки, й чистий нетолочний снiг зачорнiв од незчисленних орд. Орди якийсь час вагались, їхнi мурзи, й кани, й кавкани ще не знали, як повелося на Русi й скiльки воїв стереже засiки городу стольного. Та се невiдання не могло тривати до безвiч. Одного дня їм усе стане вiдомо, й вони полiзуть до стольницi через застави й гостроколi дубовi стiни.

Й Рогволод вирiшив послати в стан обложцiв двох можiв своїх. Можi знайшли в теплiй полотцi найстарiйшого зверхника й спитали:

— Пощо прийшли єсте? 1 – В дань, – вiдповiв яський кан. . – Дань ми беремо з вас.

— Досi брали сте дань з нас, тепер прийшли смо до вас у дань. Так буде.

Сли повернулися до князя й розповiли йому, що чули. Володець городу стольного думав три днi й на четвертий вирiшив одкупитися вiд степовикiв даниною. Вiн вигрiб усе срiбло й усе золото зi своєї скiтницi, повиганяв з обор воли й корови, зi стаєнь випустив конi, й щойно зазорилося на свiт, одчинив городськi ворота. Попереду можi несли золотий i срiбний скiт, i скору дорогу, й вiск, i скору гов'ядну, далi посунули череди корiв i волiв i табуни коней, а по всiх iшли, скутi ланцюгами попарно, молодi роби й робинi.

— Великий князь витичiвський Рогволод сле вам сi дари малi й молить о мир, – сказали княжi можi, здивовано зозираючись.

— Так буде, – вiдповiв степовий зверхник. – До лiта Прийдемо ще в дань.

Степовики вже сидiли в сiдлах, немов тiльки й чекали на Рогволодовi дарунки, щоб рушити.

Рогволод же зорив у ворожий стан i не вiрив своїм старечим очам. Коли розвiялася темрява й зiйшло сонце, – й горби, й доли, й видоли навколо були бiлi й порожнi, й тiльки супроти, край Соляного шляху, рябiли його череди, й табуни, й вервечки робiв, а степовикiв лишилася жменька – лише тi, що приймали дань.

Повернулися й сли, теж збентеженi й розгубленi:

— Степовики знялися, мабути, ще вночi або звечору. Мовби вiдали, що принесемо дари з миром.

Великий князь дивився вслiд своїм табунам та чередам. Пiдступна думка точила йому старий мiзок, але вiн ще не знав, як пiдрили його степовики, взявши таку данину без жодної краплини кровi.

Сталося ж зовсiм несподiване.

Богдан, почувши про облогу Витичева, зiбрав усiх можiв своїх, метнувся по селах та городищах землi Київської, сукупив чимало пiших i комонних смердiв, i пiшов у спину степовикам. Орди не сподiвалися того. Вони добре знали про чвари й незгоди мiж князями, й сей вивiд у спину примусив їх повернути назад. Вони зняли свої вежi ще звечора й подалися в степи, лишивши пiд стольним городом Витичевом незначне прикриття для вiдступу. Се прикриття мало теж знiматись на свiтанку, та тут йому до рук потрапила цiлком несподiвана добровiльна дань.

Князь Рогволод нiчого про те не знав, та коли б i довiдався, то не змiг би нiчого зробити, бо всi конi пiшли табуном до ворога й на ввесь княжий дворець i на цiлий Витичiв город не знайшлося б i два десятки скакунiв.

Богдан оповiстив його через Борислава тiльки на сьомий день пiсля того дивного замир'я, й цибатий київський болярин добре пореготав у вiчi Великому князевi.

Серед можiв Великого князя почалось перешiптування, вони ходили по вулицях i дворах купками й про щось не-вдоволено сперечалися. Й на ранок шепотiння перейшло в геть одвертi розмови. Коли б їх почув Рогволод, хто й зна, як повiвся б i чи витримало б тi розмови його серце.

— Недоброго князя маємо, – казав один.

Iнший потвердив:

— Сiрi смо з таким. Данко, хай не забуде його Дажбог, був не пара сьому.

— А Велiмир?

— Я вже про Велiмира й не речу…

— Не по Рогволодовiй руцi вже меч…

— Старий став. Деревнiй.

— I Данко був старим.

— Так то ж Данко!

— А так, так є… Що робити-ймемо з таким? Нi на коня сiсти, нi меча звертiти вже не тямить.

— I не тямив одвiку.

— На що натяк зводиш, отроче?

— На те, що маємо дати меч в инчi руки.

— Якi инчi?

— Молодшi.

— Єутихiй? Вiн i на коня не злiзе, таке гузно роз'їв.

— Так, так є.

— То про кого ж речеш?

— Про Богдана.

— Га-ти-ла?..

— Гатила.

— Пiд руку князя київського нас турляєш? Хто єси? Зодкуду єси? .

— Смерд єсмь! Ось хто. Зумiв єси, може Рогволодiв? I ти-с був смердом, та вбрався-с у княжу гуню й мислиш-ся тепер вiщим. Так речу, так i є.